|
|
У розділі матеріалів: 149
Показано матеріалів: 46-60 |
Сторінки: « 1 2 3 4 5 6 ... 9 10 » |
Тим часом поки загони козацькі орудовали на Україні і вигубили на усім її просторі трохи не всіх ворогів, сам Хмельницький стояв під Білою Церквою — дожидав з Варшави одповіді на свої листи. У Польщі помер тоді король Володислав IV, прихильний до козаків, і державний уряд послав до Хмельницького своїх послів, щоб умовитись, а сам тим часом почав скликати шляхетне військо проти козаків. Найстаршим над послами ізнов був Адам Кисіль. Бачучи ж велику силу, що купилась біля Хмельницького, уряд Польський вислав посла і до Московського царя — прохав його помогти Польщі проти козаків. Лист цей перехопили козаки, і Хмельницький побачив тоді, що перемовами тими Поляки хочуть тільки прогаяти час, поки надибають собі звідкіль-небудь помочи.
|
До табору Хмельницького усе прибувало народу з усієї України. На Україні теж ставало неспокійно. Заворушились і Поляки, почувши лихо, і задумали вгамувати те повстання, як колись за часів Наливайка та Остряниці. Але Хмельницький часу не гаяв і 22-го квітня (апріля), з усім військом своїм і Татарами рушив з Січи і, дійшовши до Кодака, узяв його і зруйнував, щоб не мати по-зад себе тієї ворожої і дуже міцної кріпости. Поляки з військом стояли у Черкасах і Корсуні. Польський гетьман коронний Микола Потоцький вирядив проти козаків свого сина Степана; у поміч йому дав ще й польного гетьмана Калиновського з військом |
Хмельницький утік на Запорожжя із сином своїм Тимошем і прибув туди у грудні (декабрі) 1647 року. На Запорожжі його добре вітали і усі радо відгукнулись на його думку визволити з-під лядського ярма усю Україну. Хмельницький перезімував у Січі, а по весні із сином і де-котрими з старшин Запорожських поїхав у Бахчисарай до Кримського хана. Тим часом Запорожці розсипались, переодягнені старцями та кобзарями, скрізь по Україні та закликали людей до повстання. Народ заворушився і сунув на Запорожжя, куди вже повернувся і Хмельницький.
|
|
Відоме з XVI ст. місто козацької слави, гетьманська столиця, що стоїть над річкою Тясмин, давно оспіване, описане і заслужено возвеличене. Нині, у зв'язку з відродженням історичної пам'яті, воно знову світиться своїм героїчним минулим.
Разом з інтересом до історії Чигирина слушно виникає зацікавлення і до походження його назви. Версії різні. Закінчення «ин» у назвах поселення — ознака належності його якійсь особі. Згадують при цьому татарина Чигира-Батира, котрий колись жив у цій місцевості. Інше припущення говорить, що це від слова «чагарник». Виходить, що Чигирин — місце, заросле чагарниками.
|
Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого середнього росту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім'ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах. Справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м'якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, вся постать його дихала мужністю, хваткістю, заразливою веселістю і неповторним гумором. |
Під впливом звісток з України запорожці хоч і сумували за рідним Базавлугом, та коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710 прислав до коша листа, умовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то на раді ухвалили дуже глузливу й докірливу гетьманові одповідь.
На початку листопада 1710 року на Кам'янську Січ прибув Гордієнко із звісткою, що султан турецький та хан кримський приймають запорожців у свою ласку й призначають їм під Січ землі біля Олешок, річки Конки та Кардашівського лиману. Тільки сам же Гордієнко радив товариству не переходити зараз туди кошем, бо з весни султан мав розпочати з царем війну за Україну, і ще не відомо, на чому та війна скінчиться.
|
Бузьке козацьке військо - військове формування на півдні України в 1769 — 1817 рр., створене як прикордонна сторожа над Південним Бугом на базі Нововербованого козацького полку й команди арнаутів. Бузьке козацьке військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787 — 1791 рр., відзначалося при штурмі Очакова та Ізмаїла. В 1797 р. ліквідоване, в 1803 р. відновлене. Брало участь у російсько-турецькій війні 1806 — 1812 рр., після якої продовжувало прикордонну службу. В 1817 р. примусове перетворення бузьких козаків на військових поселенців викликало їх повстання, придушене військовою силою. |
Чорноморське козацьке військо - сформоване в середині 80-х років XVIII ст. з частково відродженого Запорозького Війська, скасованого в 1775 Катериною II. Потреба у новому козацькому війську була викликана підготовкою до війни з Туреччиною. Основу війська склали 12 тис. колишніх запорожців, які організували "вільні козацькі команди", об'єднані у "Військо вірних козаків", пізніше перейменоване на Ч.к.в., якому повернули козацькі військові клейноди.
У російсько-турецькій війні 1787 —1791 pp. Ч.к.в. брало участь в усіх великих битвах російської армії з турками, відігравши в них вирішальну або важливу роль. |
Кубанське козацьке військо - постало наприкінці XVIII ст. на базі Чорноморського козацтва, збільшеного частиною Лінійного війська. На чолі його стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу. Колись широке козацьке самоврядування залишилося лише в станицях: виборні станичний збір, станичний отаман, управління й суд. Землеволодіння було організоване за традиціями Запорозького війська. Козацька земля належала всьому війську і ділилася між станицями на правах користування, а не власності. В свою чергу станиці розподіляли землю між усіма козаками у віці після 16 років на рівних засадах. |
Олешківська Січ - організація запорозьких козаків у пониззі Дніпра на території володінь Кримського ханства. Заснована у 1711 р. після зруйнування царським військом у 1709 р. Старої (Чортомлицької) Січі. Ханські утиски викликали прагнення козаків повернутися на батьківщину. Перша така спроба була зроблена в 1714 р., але російський уряд відмовив запорожцям. У травні 1728 р. в О.С. виникло повстання. |
Азовське козацьке військо - створене в 1832 р. з числа козаків Задунайської Січі, які перейшли на бік Росії під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Першим наказним отаманом війська був Йосип Гладкий - останній кошовий отаман Задунайської Січі, який ініціював цей перехід.
Військо отримало землі на західному боці Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем, і заснувало дві станиці — Микільську і Покровську. Згодом до війська було прилучено Петрівський Посад і село Новоспасівське. |
4 липня 1775 р. генерал Текелій підійшов до Січі з 10 піхотними полками, 8 кавалерійськими, 13 донськими полками і 37 ескадронами. І зажадав до себе козацьку старшину.
Останній кошовий війська запорозького Петро Кальнишевський зібрав раду, спитав козаків, що робити. На Січі на той час не було й 10 тис. чоловік і захищатись було безцільно. Козаки розуміли, що кошовий каже правду. Але думка про руйнування Січі була страшною. По словам народної пісні, козаки просили кошового: |
Запорозьке козацтво - українські козаки, які мешкали південніше дніпровських порогів. За досить короткий період З.К. виробило власну суспільно-політичну структуру — кіш — і стало значною військовою силою. Військово-адміністративним центром З.к. була Січ. З.к. становило "товариство" — громаду, яка поділялася на курені, що об'єднували вихідців із певних місцевостей. З часом на зайнятих ними землях козаки утворили своєрідну республіку — Запорозьку Січ. Запорожці були активними учасниками народного визвольного руху. Одночасно вели тривалу боротьбу проти турецько-татарської агресії, відіграли значну роль у протидії уніатству і католицизму, надавали матеріальну допомогу українським культурно-освітнім центрам. |
Запорозька Січ - українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині за порогами, в перших десятиліттях XVI ст. Кордони З.С. до кінця XVII ст. не були окреслені. Протягом XVIII ст. її територія під назвою "Вольності Війська Запорозького" вже мала чітко визначені межі. Столицею З.С. було місто-фортеця, яке кілька разів міняло своє розташування, але завжди було за порогами. Вищою законодавчою владою виступала загальновійськова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. З.С. керував уряд на чолі з кошовим отаманом, який щорічно переобирався. Вона мала свої збройні сили — Запорозьке Військо.
З.С. являла собою суверенну, самостійну національно-військову політичну силу України. |
...Аж до Полісся — поза Київ, Житомир, Остер, Чернігів — лежав багатий, але дикий і некультурний — саме той край, що триста — чотириста літ перед тим був вогнищем східноєвропейського життя. В середині XVI в. тільки кілька замків стояло: Браслав, далі на схід Звенигород ( але сей татари знищили), Черкаси, Канів, а коло замків тулився гурток людей, що ховався в замок, як тільки покажеться татарська орда. За Дніпром теж була пустиня: з литовського боку крайній замок Остер, з московського Чернігів і Путівль. Там теж тільки під самими замками держалися люди. Але сі люде, що сиділи поблизу замка, завжди мусіли бути готові до ворожого наскоку: без зброї не можна було з замку виткнутися. Тим-то ревізори, що в половині XVI ст. оглядали замки, зауважують, що тутешні земляне (господарі) й міщане "ручниці мають і стріляти добре уміють". | |
