Копії листів Пантелеймона Куліша до Василя Тарновського–молодшого відклалися в особовому фонді відомого вченого - гуманітарія Віктора Петрова. Листи переписані переважно самим фондоутворювачем. Їхня загальна кількість становить 67 документів. Віктор Петров використав незначну частину цих листів у своїй праці «Теорія культурництва в Кулішевому листуванні рр. 1856-1857». При цьому він спирався на публікацію листів П.Куліша в «Киевской старине» в 1899р.

Постає питання: що спонукало В.Петрова до копіювання листів у повному обсязі? Відповідь знаходимо у передмові до ще однієї публікації листів П.Куліша до В.Тарновського, автор якої Євген Прохорович Кирилюк в 1920-х рр. співробітничав з В.Петровим.

Серед експонатів музею є кілька оригіналів, які поєднали імена великого Миколи Гоголя і родину Тарновських. Василь Васильович Тарновський-старший (1810–1866) належав до товаришів Гоголя по Ніжинській гімназії вищих наук. Він закінчив її у 1826 році, на два роки раніше М.В. Гоголя.
Старанного, здібного до наукової діяльності випускника було рекомендовано до вступу в Московський університет, який він закінчив, здобувши ступінь кандидата права, але починати кар’єру довелося з учителювання. І хоча доля розвела "одноборщників”, як називав товаришів по гімназії Гоголь, протягом життя вони не тільки листувалися, а й неодноразово зустрічалися. Збереглося і три листи адресовані Миколою Гоголем Василю Тарновському.

Ім’я Василя Тарновського – визначного громадського і культурного діяча, етнографа ми зустрічаємо у багатьох енциклопедичних виданнях: і радянських,1 і зарубіжних, і сучасних українських. Усі ці джерела стислою енциклопедичною мовою подають біографічні відомості про Василя Васильовича Тарновського, його дружні стосунки з М.Гоголем, М.Костомаровим, Т.Шевченком, В.Білозерським, П.Кулішем.
Водночас, в названих виданнях відсутня будь-яка інформація про початок життєвого шляху Тарновського, після закінчення університету, хоча відомо, що отримавши призначення на престижну посаду в контрольну управу, він несподівано залишив її, і влаштувався викладачем історії Житомирської гімназії

Я хочу рассказать о моём деде Василии Васильевиче Тарновском, сыне В.В.Тарновского – младшего, и о моей матери Татьяне Васильевне Тарновской, которые являются продолжателями рода и талантов Тарновских. Это сообщение будет дополнением к публикации Т.П.Журавлевой "Нащадки мецената” (Родовід.-1996.-№14). Всё, о чём пойдёт речь ниже, рассказала мне моя мать, которая выросла в ту пору, когда вечерняя беседа и чувства были важнейшими аспектами жизни людей. Матери же, в свою очередь, рассказал её отец. Так передавались из рода в род "преданья старины минувшей”

Подружжя Тарновських – Іполит Михайлович та Варвара Павлівна залишили в історії XIX ст. яскравий незгладимий слід, який часто називають часом шестидесятників. До середини XIX ст. Росія була "тяжко хворою” – кріпосне право, застій в економіці, невдачі в міжнародній політиці та інше – необхідно було терміново розпочинати реформи в країні. Про це відкрито говорили передові люди. Однією з найгостріших проблем у величезної Росії було жіноче питання: повне безправ’я жінок (не лише бідних, але й заможних верств населення), відсутність можливості отримати освіту, кваліфіковану медичну допомогу, захистити свої права тощо

Поміж документів Державного архіву Полтавської області особовий (сімейний, родовий) фонд дворян Тарновських відсутній. У роки Великої Вітчизняної війни більша частина документів, що зберігалася у Полтавському архіві, була втрачена, тому відомості про родину Тарновських досить обмежені.
Нижче йтиме мова про основні джерела архіву, які зберігають інформацію про вищевказаний рід.
Досить цінним джерелом у дослідженні історії дворянських родів є документи дворянських зібрань. Фонд Полтавського губернського дворянського зібрання налічує лише 19 справ за 1875-1916 роки. Губернська родовідна книга відсутня. Зберігся список дворян, внесених до Дворянської родовідної книги Полтавської губернії, виданий Полтавським дворянським депутатським зібранням 1898 року.

Новгород-Сіверський завжди відігравав важливу роль у суспільно-політичному житті Північного Лівобережжя. Він мав свою поважну культурно-освітню історичну традицію. Як відомо, 1782 р. колишню Гетьманщину було розподілено на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Старе і тихе сотенне місто Новгород-Сіверський фактично стало центром Північної Гетьманщини – Новгород-Сіверського намісництва. У його межах опинились обидві колишні столиці гетьманської України, стара – Батурин, з його історичними традиціями українського державництва, і нова – Глухів, з його впливовою українсько-російською бюрократією і досить помітними тенденціями до відновлення гетьманської держави.

Село Линовица существовало уже при Иеремии Вишневецком и принадлежало полякам. Около села был дубовый лес, окружающий речку Рудку, приток Удая. В последствии речка была запружена и образовала несколько больших прудов.
На берегу среднего и самого большого пруда стоял барский дом, а с другой стороны широко раскинулось село с рубленной казачьей церковью. После ухода поляков Линовица переходила из рук в руки и наконец в царствование императрица Елизаветы Петровны, была куплена Генерал-майорам Стояновым у наследников которого была приобретена М. И. Башиловой в царствование Екатерины Петровны, и отдано в приданное ее дочери Софии Александровной, бывшей замужем за графом Петром Антоновичем де Бальменом.

Історію Густинського Свято-Троїцького монастиря слід розглядати, беручи до уваги його вплив на зміцнення православної віри в Лівобережній Україні, національне відродження, піднесення духовності місцевого населення та виділивши початковий етап, періоди розквіту за часів Гетьманщини, забуття й занепаду і чергового короткочасного відродження.
Складна й багатогранна господарська діяльність братії, поширення духовного впливу на місцеве населення в ті часи забезпечувалися завдяки подвижництву, мудрості, наполегливості настоятелів монастиря, ієрархів православної церкви та правителів держави

Цікавою давньоруською пам'яткою, важливим джерелом з історії Чернігово-Сіверської землі ХІІІ-ХГУ ст. є синодик, складений в Любецькому Антоніївському монастирі. Це оправлений зошит, що має 4 ненумерованих і 79 нумерованих аркушів, 14-й аркуш: відсутній. На початку зошита два аркуші чисті, на третьому заголовок: "Синодик Антонієвскаго Любечскаго мужескаго монастиря. Возобновленний 1694 г. і упраздненний в 1786 г. Любеч 1693". Кожна сторінка має рамку у вигляді архітектурного орнаменту, в якій написаний текст без поділу на абзаци. Імена осіб у ньому відділяються одне ви одного двокрапками, інколи комами, а часом і без знаків.

Коли татари взяли в облогу Троїцько-Іллінський монастир, завдяки молитвам старого ченця сталося чудо - храм Божий увійшов у землю, і перелякана орда розбіглася. Церква, яку поглинула земля, знову з'явилася у день святого Іллі, тому й назвали її Іллінською.
Це, звісно, легенда, адже достеменно відомо з літописів, що Іллінську церкву засновано Антонієм Печерським 1069 р. І все ж читати подібні оповіді у книжечці П. І. Іловайського "Черниговская старина по преданиям и легендам" не можна без захоплення. Як не можна не погодитися з її автором, що "далеко не кожне місто може похвалитися такою кількістю переказів і легенд

Упродовж усього свого тисячолітнього існування в Україні православна церва, і Чернігівська єпархія зокрема, значну увагу приділяли розвитку освіти. На Україні церковнопарафіяльні школи почали відкривати, як вважав визнаний авторитет з історії школи цього типу Є. М. Крижанівський, "...далеко перед кінцем XVI ст.". Відомий дослідник І. Ф. Павловський писав про церковнопарафіяльні школи нашого краю: "...Дуже небагато шкіл залишилось в Малоросії до початку XIX ст. з тієї кількості, що існувала півстоліття тому". За даними О. Лазаревського, тільки в семи полках Малоросії в першій половині XVIII ст. було 866 училищ. Так, у Прилуцькому полку тоді їх було 69, Чернігівському -154, Ніжинському - 217.

Відшукані в обласному архіві документи розповідають про трагічну долю одного з багатьох храмів, що існували на чернігівській землі, а саме - церкви Різдва Богородиці в м. Мені.
Засновано її 1800 р. на місці дерев'яної, що загинула під час пожежі. Споруджувався храм на гроші, заповідані в'ятським єпископом Варфоломієм Любарським, сином місцевого священика, і в 1804 р. був освячений. Протягом свого існування церква декілька разів перебудовувалася, ремонтувалася і на початок 30-х pp. XX ст. залишалася ще досить міцною дерев'яною спорудою на цегляному фундаменті під залізним дахом.

За народними переказами, Любеч здавна мав багато церков, мабуть, декілька десятків. Письмові джерела достовірно згадують їх значно менше. Найстарішою культовою спорудою Любеча є Антонієва печера, яку преподобний Антоній (Антіпа) викопав на схилі однієї з любецьких гір на самому початку XI століття. Вона добре збереглася до нашого часу. Зовні вхід до печери та її перша зала облицьовані біленою вапном цеглою місцевого виробництва. Площа першої зали досягає декілька десятків квадратних метрів. Тоді ж, в XI ст., неподалік від печери був заснований любецький чоловічий Антоніївський монастир, що проіснував більше ніж 200 років і був зруйнований у середині XIII ст.