|
|
У розділі матеріалів: 149
Показано матеріалів: 16-30 |
Сторінки: « 1 2 3 4 ... 9 10 » |
Відшукані в обласному архіві документи розповідають про трагічну долю одного з багатьох храмів, що існували на чернігівській землі, а саме - церкви Різдва Богородиці в м. Мені.
Засновано її 1800 р. на місці дерев'яної, що загинула під час пожежі. Споруджувався храм на гроші, заповідані в'ятським єпископом Варфоломієм Любарським, сином місцевого священика, і в 1804 р. був освячений. Протягом свого існування церква декілька разів перебудовувалася, ремонтувалася і на початок 30-х pp. XX ст. залишалася ще досить міцною дерев'яною спорудою на цегляному фундаменті під залізним дахом.
|
За народними переказами, Любеч здавна мав багато церков, мабуть, декілька десятків. Письмові джерела достовірно згадують їх значно менше. Найстарішою культовою спорудою Любеча є Антонієва печера, яку преподобний Антоній (Антіпа) викопав на схилі однієї з любецьких гір на самому початку XI століття. Вона добре збереглася до нашого часу. Зовні вхід до печери та її перша зала облицьовані біленою вапном цеглою місцевого виробництва. Площа першої зали досягає декілька десятків квадратних метрів. Тоді ж, в XI ст., неподалік від печери був заснований любецький чоловічий Антоніївський монастир, що проіснував більше ніж 200 років і був зруйнований у середині XIII ст.
|
Жив у Любечі купець, дехто каже - ремісник. Мав сім'ю: жінку і двох діточок. Поїхав він якось у своїх справах. Дома залишилась жінка з дітьми.
Сталося так, що мати вийшла з хати, а дітки бавилися поміж собою в кімнаті. Гралися-гралися та й залізли в димар. Повернулася мати до хати, затопила пічку. Дітки і задихнулися там від диму. Коли мати здогадалася, що за біда сталася, - злякалася чоловічого покарання й сама стратила себе.
Приїхав чоловік додому й побачив, що вся сім'я померла. Пішов до церкви, став на коліна, просить Богоматір, щоб змилувалася над сім'єю.
|
Обрядові символи різноманітні. Вони бувають реальні й ілюзорні, словесні, предметні, графічні, звукові, мімічні й такі, що уособлюють певні традиції. З їх допомогою створюється відповідна емоційно-психологічна тональність, урочистість обрядових дій. Тільки за цієї умови можна досягти ефекту співпереживання учасників свят і обрядів.
Так, образ свічки в давнину символізував сонячне світло і поживу богів, які приносять життєдайну силу землі й людині. Як вважав відомий дослідник народних звичаїв С. Килимник, їх запалювали "при кожній оказії чи великому святі в час обіду, а то й цілу ніч, світили обов'язково свічки - на Різдво під час Святої вечері; на Водохрестя при куті; на Зелені свята; на Великдень; за обідом у весільний день, христинний, у часі похорону й т. д.".
|
На канонічній території Української православної церкви у зв'язку зі вступом православного світу в третє тисячоліття і в ознаменування 950-ліття Свято-Успенської Києво-Печерської лаври відбувся Всеукраїнський хресний хід. Його учасників тепло приймали у новгород-сіверському Спасо-Преображенському чоловічому монастирі, у Сосниці, Мені, Березному. Учасники ходу в Чернігові приклалися до мощей святителя Феодосія Чернігівського і чудотворця преподобного Лаврентія Чернігівського. |
Чернігівщина багата церковними спорудами, та, на жаль, немало з них зруйновано під час війни, боротьби з релігією, недбанням людським.
До пам'ятників старовини належить скит колишнього батуринського Крупицького монастиря Святителя Миколая. Тут свого часу жив і керував монастирем (у 1682-1683 і 1686-1692 рр.) святитель Димитрій Ростовський, тут він писав свої славетні Четьї Мінеї, побудував невеличку келію "для спокійного писання житія святих". Про цю келію писали знавці української старовини М. Костомаров, Л. Лазаревський та ін. Згодом її придбав відомий український бджоляр П. Прокопович (1775-1850 рр.), а після його смерті келію продали з публічних торгів на злам.
|
Одвічно для жителів Чернігово-Сіверщини притаманною була віра в надприродний початок. Наші земляки в усі часи проявляли свою релігійність. Після хрещення Володимиром Києва Чернігів став другим містом, де християнство виявилося домінуючою релігією. Розвиток церкви й релігій на нашій землі - величний і трагічний, сповнений світлих і драматичних подій. Велич християнства по сьогодні засвідчують древні собори - діяння рук, розуму й краси душ наших пращурів. Вони нагадують нам, що без соборів душ, без духовного відродження, без утвердження в усіх сферах життя загальнолюдських духовно-моральних цінностей ми не зможемо вирішувати складні життєві проблеми, долати труднощі, жити в гармонії зі світом і самим собою.
|
Релігійність населення Чернігівської єпархії істотно не відрізнялася від релігійності єпархій: серед простого люду вона мала, як правило, обрядовий, зовнішній характер, не йшла далі знань найпростіших християнських положень. Стурбованість чернігівських ієрархів, кліру на початку XVIII ст. впливами католицизму, уніатства змінилася з часом потребою боротьби з іншими опонентами - старообрядництвом та язичницькими марновірствами, що розцінювались як загроза православ'ю. Втікаючи з Росії, прихильники старих православних обрядів з'явилися на Чернігівщині ще в 60-х рр. XVII ст., поселилися, головним чином, на території Стародубського полку й у 1790 р. в 17 слободах кількісно становили близько 50 тис. осіб.
|
Катерининський указ 1764 р. про секуляризацію маєтностей, монастирів, церков, архієрейських домів загалом України не стосувався. Суттєві зміни на українських землях, і зокрема на Чернігівщині, розпочалися в січні 1782 р. з відкриттям Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв, скасуванням адміністративно-полкового і сотенного поділу. Указом Катерини II від 3 травня 1783 р. заборонялися вільні переходи селян. Українська старшина отримала права, вольності й привілеї, тотожні російському дворянству.
У березні 1785 р. межі Чернігівської єпархії наказано привести у відповідність до меж намісництва, а на території новоствореного Новгород-Сіверського намісництва заснувати спеціальну єпархію.
|
Чернігівська єпархія за часів Лазаря Барановича стала для російських царів, патріархів, Синоду своєрідним полігоном в Україні щодо маніпулювання церковними структурами, духовенством; тут раніше, ніж у Києві, почали широко практикувати призначення, а не вибори архієреїв, надання архієрейської кафедри не українцям; активну ротацію архієреїв, яка велася так, що чернігівську кафедру все частіше посідали росіяни, а вони, зрозуміло, приносили сюди свої традиції, уклад, орієнтації й оцінки. До всього місцевого, українського в церковному житті вони вже ставилися як до непорозуміння, що треба негайно усувати.
|
Найбільш давньою і авторитетною єпархією на Лівобережжі, що за своїми характеристиками мало поступалася Київській і родовід якої сягає Володимира Великого та його синів Ярослава й Мстислава, була Чернігівська єпархія. У XVIII ст. вона виступила незалежною від київського митрополита, прямо підпорядковуючись Москві - патріархові, місцеблюстителеві, а згодом - Синодові.
По висвяченню на київську кафедру митрополита Гедеона Четвертинського, один з найенергійніших архієреїв Чернігівської єпархії - архієпископ Лазар Баранович (1657-1693 рр.), посилаючись на труднощі церковного спілкування з Константинополем і власне нездоров'я, утиски з боку гетьмана І. Самойловича та митрополита Гедеона Четвертинського, попросив московських царів, патріарха Іоакима взяти його "зі всією єпархією" під своє благословення.
|
Кінець XVIII ст. видався надзвичайно багатим на історичні події. Не залишили вони осторонь і церковного життя українських земель. Суттєво змінилися межі православних єпархій.
Сталися зміни і в архієрейському складі. Якщо за Катерини II не лише більшість архієреїв України, але й петербурзький, московський, казанський, крутицький та інші впливові владики були "малоросами", то в подальшому становище кардинально змінилося. На чернігівську кафедру в XIX ст. ще подеколи призначали українців, але в Києві аж до XX ст. митрополитами були виключно уродженці великоросійських губерній.
|
Життя багатьох діячів України другої половини XVIII ст. поєднувало в собі і злети, і падіння. У цьому показова доля чернігівця Михайла Вуяхевича, який, за деякими джерелами, походив із родини козелецьких шляхтичів. Після закінчення, ймовірно, Києво-Могилянської колегії він почав служити писарем у Києво-Печерському монастирі. У 1661 р. його залучає під бойові знамена наказний гетьман Лівобережної України Яким Сомко М. Вуяхевич був у нього військовим писарем, генеральним писарем. Вибори на Чорній раді в Ніжині 17-18 червня 1663 р. гетьманом Івана Брюховецького завершилися репресіями щодо його опонентів.
|
Церковно-історичне краєзнавство, під яким ми розуміємо цілеспрямоване вивчення церковної старовини місцевими дослідниками й аматорами із середовища духовенства, а також світськими особами - викладачами й службовцями духовних навчальних закладів та установ, мало на Чернігівщині вкорінені традиції та неабиякі здобутки.
Його першопочатки сягають давньоруської доби, коли після утворення Чернігівської єпархії, з одного боку, виникла об'єктивна потреба в нагромадженні відомостей із церковної історії краю, а з іншого - з'явилися священнослужителі, які мали відповідний вишкіл й були на це здатні.
|
Полісся, в основному по лівому березі Дніпра, є тереном пізнішого освоєння козацького епосу, який переходить у північні райони України разом із пересуненням ліній воєнних дій проти татар і турків в часи Хмельниччини - національно-визвольних війн та формування української держави - Гетьманщини з причорноморських та приазовських степів у подільські й волинські землі. На новому терені епічне виконавство дум під кобзу-кобоз (інструмент, перейнятий від татар і вдосконалений на українському ґрунті з паралельною назвою бандури) зустрічається з лірництвом. Лірництво здавна спеціалізувалося на духовних псальмах і кантах, баладах, співаних під колісну ліру (струнно-клавішний інструмент, що поширився в Західній Європі та Польщі в XVI - XVII ст.). | |
