Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого середнього росту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім'ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах. Справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м'якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, вся постать його дихала мужністю, хваткістю, заразливою веселістю і неповторним гумором. "Запорожці, — каже 116-літній дід Розсолода, сам нащадок запорожців, — не знали ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали хвороб і помирали більше на війні, аніж удома. Тепер люди слабі, пусті й недовговічні: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік тільки в силу вбирався. Тому-то запорожці жили й довго, й весело. А хлопці які були! Він сів на коня - не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки курява стовпом..." У внутрішніх вартостях запорозького козака помітно було суміш чеснот і вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть. Ясною рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків були висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх "військових ступенів", простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті, або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі. Приміром, від пропасниці вони пили горілку з золою або рушничим порохом, кладучи на чарку пінистого трунку півзаряду пороху; для гоїння ран прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев'яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До зайшлих та приїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили особисту чесність поряд з гостинністю та благочинністю, як у себе на Запорожжі, так і на війні стосовно ворогів православної віри. "Хоч на Січі, — згадує один католицький патер, — було різного люду, проте там була така чесність і безпека, що усіх, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і волосина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового жителя одразу ж карався смертю". На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу й голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: "Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з козаками мушу одним вухом слухати". Самі козаки про свою хоробрість казали: "Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували й спустошували", а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ сміливо й виклично відповідали: "Війська твого не боїмося, — будемо битися з тобою землею і водою". Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак — не козак, лицар — не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою, тобто щоб про нього сказали: "Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи". Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю, крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів "вірним військом" його королівської або царської величності. Надто ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь піїт вірша: Се козак запорожець, ні об чім не туже, Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже, Він те тільки й знає: Коли не п'є, так воші б'є, а все ж не гуляє. Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. "У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як козацькі". Самі про себе запорожці казали: "У нас у Січі норов: хто "Отше наш знає", той вранці встав, умиється та й чарки шукає". Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п'яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п'яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття — існувати задля веселощів та життя. Та й про що козакові клопотатися, коли Не сьогодні, так завтра поляже його голова, Як од вітру у степу трава!...
Д. Яворницький
|
