Чернігівська єпархія за часів Лазаря Барановича стала для російських царів, патріархів, Синоду своєрідним полігоном в Україні щодо маніпулювання церковними структурами, духовенством; тут раніше, ніж у Києві, почали широко практикувати призначення, а не вибори архієреїв, надання архієрейської кафедри не українцям; активну ротацію архієреїв, яка велася так, що чернігівську кафедру все частіше посідали росіяни, а вони, зрозуміло, приносили сюди свої традиції, уклад, орієнтації й оцінки. До всього місцевого, українського в церковному житті вони вже ставилися як до непорозуміння, що треба негайно усувати.
Під загрозою адміністративного й церковного покарання від віруючих вимагалось у недільні й святкові дні всім "без усякої відмовки" відвідувати церкви, в пости - сповідатися, причащатися святих таїнств. Архієпископ засуджував традицію, коли для здійснення цих обрядів приходив "один від двору". Він вимагав, щоб "спасениям не зневажав" ніхто - ні малий, ні старий. "Штраф, названий в указі государевім, буде без будь-яких поступок братися з усіх", - попереджав архієпископ. Передбачалися й церковні санкції до порушників: на Великдень їм "пасхи не святити", у дім таких віруючих "із Христом та образом... не входити" і т. ін. За розпорядженням архієпископа Антонія Стаховського (1713-1721 рр.) після богослужінь парафіяльні священики зобов'язані були навчати неграмотних парафіян хоча б коротких молитов. Цим же повинні займатися й батьки. Молодих людей наказувалося "не вінчати іі у куми не приймати, доки не навчаться передусім Богу молитись".
У церковних джерелах тих часів важко знайти пояснення фактам такого ставлення парафіян до свого віросповідного обов'язку, невиконання якого в багатьох місцях стало підставою для спеціального указу царя. Можна припустити, що причинами невідвідування церкви частиною віруючих могли бути казенщина, офіціоз, що все більше проникали в церкву, поступовий відрив церкви від народного ґрунту, українських традицій, звичаїв; виснажлива, безпросвітна праця селян та дідичів, що не давала змоги відпочити навіть у святкові дні; визиск чи, як писав свого часу митрополит Р. Заборовський, "здирства" певної частини священиків з парафіян. Як свідчать церковні документи архієпископа Антонія Стаховського, декого з ієреїв за "неуставні здирства" з віруючих він був змушений навіть усунути з парафій і відправити в монастир з попередженням наступника про недопущення подібної практики.
Письмова спадщина архієпископа Іродіона Жураковського дає можливість встановити критерії, яким, на його думку, повинні були відповідати церковно і священнослужителі. Священиком міг стати тільки той, хто є розсудливим, у читанні вмілим, хто розуміється у священних книгах, переказах святих отців і своєю поведінкою не викликає ніяких підозр у діяннях, що суперечили б духовному чину. Порушнику цих вимог - "презирателю власті" - загрожувала втрата парафії та священства. Вимоги до церковнослужителя були простими: він повинен бути слухняним, у читанні, писанні й церковному уставі вмілим, і не бути п'яницею. Священики, котрі, як виявилося, вимагали з парафіян надмірну плату за відправлення релігійних обрядів, за так звані вінечні пам'яті, негайно усувались архієпископом із парафій, заміщались ієромонахами.
Звичайно, така нетерпимість до порушень, та ще коли вона супроводжувалася надмірною різкістю, викликала невдоволення духовенства, міщан, і вони писали численні скарги на архієрея до гетьмана. У 30-х рр. XVIII ст. відносини між гетьманом Д. Апостолом й архієпископом загострилися настільки, що останній змушений був скаржитися на гетьмана у вищі інстанції. Гетьман самоуправно відбирав церковні будинки, угіддя, млини й віддавав їх своїм козакам; не допускав церковного слідства у справах шлюбів осіб, які були родичами; він скасовував рішення консисторського суду й пересуджував справи в полкових судах; невдоволений діями духовенства й архієпископа, гетьман загрожував силою привести їх у Глухів - гетьманську столицю, чого, як писав І. Жураковський, ніколи в Малій Росії за попередніх гетьманів не було.
Користуючись невдоволенням частини духовенства, міщан діями непоступливого архієпископа, гетьман, мабуть, без особливих труднощів подав понад 380 зустрічних скарг, звинувачень на адресу самого архієрея. Справою змушений був зайнятися Синод. Тяжби з гетьманом, імовірно, призвели до того, що архієпископ Іродіон вирішив залишити кафедру. Тільки після третього його прохання імператриця вдовольнила звернення, визначивши місцеперебуванням престарілого архієрея Києво-Межигірський монастир, звідки ще на початку XVIII ст. починалась церковна кар'єра І. Жураковського.
Реальні історичні факти, документальні джерела щодо Чернігівської й інших єпархій не дають підстав ідеалізувати церковно-релігійне життя тих часів, стосунки духовної, світської, гетьманської влад, породжувати в сучасників ейфорію "золотого віку" української церковності, взаємовідносин гетьмана, козацтва й духовенства. Це було звичайне життя - з його земними пристрастями, благословеннями й оголошеннями анафеми, даруваннями й загарбаннями, фанатичною набожністю й байдужістю до церкви, де все більше богослужінь в обов'язковому порядку присвячувалося імператорській родині -дням народження, коронуванню, вступу на престол тощо. Усе жорстокішими ставали покарання за невідвідування й невідправлення таких офіційних богослужінь, за ухилення від присяги імператорам, від сповіді, причастя селян, різночинців, посадових, військових, дворових та ін.
Очевидно, штрафи, покарання батогами, висилка до Сибіру допомагали мало: царська влада змушена була повторювати укази з цих питань знову й знову.
Суворішим ставав синодальний контроль і в інших питаннях церковного життя Чернігівської єпархії. Після численних штрафів Чернігівської друкарні за видання книг, шо суперечили розпорядженням імператорів (вживання українського "наріччя", "невідповідність" великоросійським зразкам тощо) у березні 1730 р. Синодом було опубліковане нове розпорядження по відомству православного віросповідання. Чернігівській друкарні дозволялося друкувати тільки церковні нововиправлені книги великоросійського зразка, без будь-якої зміни правопису, з обов'язковим дотиражним поданням примірників кожної книги до Синоду. Цим розпорядженням вкрай обмежувалися і без того скромні можливості творчої ініціативи однієї з найстаріших друкарень України.
Як і у випадку з Київською єпархією, в політиці призначення архієреїв на чернігівську кафедру після І. Жураковського чітко простежується великоросійський державницький інтерес ставити на чолі цієї стародавньої єпархії архієреїв лояльних, слухняних, хоч і не визначних. Тому на тлі таких яскравих особистостей, якими були Л. Баранович, І. Жураковський, низка їх наступників виглядає невиразно, вони не залишили помітного сліду в релігійно-церковному житті єпархії.
Уродженець Білорусії І. Рогалевський (1735-1738 рр.) став першим у XVIII ст. не українцем на чернігівській кафедрі й був типовий ставленик царського двору часів Анни Іоанівни: у послужному списку цього архієрея дворянського роду були такі поважні посади, як духівник фельдмаршала Шереметьєва, обер-ієромонах у російській армії, архімандрит у московському Донському монастирі, архієпископ казанський.
Недовгим, але курйозним було перебування на чолі єпархії митрополита з Молдавії Антонія Черновського (1740-1742 рр.). Його наступникові єпископу, а згодом архієпископу Амвросію Дубиневичу (за іншими джерелами - Дубневичу) (1742-1750 рр.) довелося після нього міняти в церквах антимінси, добиватися відшкодування вартості зниклих церковних речей і заспокоювати парафії, збуджені нововведеннями молдавського походження.
З 1690 р., коли київський митрополит В. Ясинський під час його висвячення в Москві добився збільшення своєї єпархії-митрополії за рахунок трьох чернігівських протопопій - Борзненської, Глухівськоїта Конотопської, Чернігівська єпархія змінювалася територіально (архієпископ Філарет відносить акт вилучення трьох протопопій до 1686 р.). У 50-х рр. XVIII ст. єпархія вже складалася з 11 протопопій, 1 намісництва і 3 економічних управлінь, що охоплювали 526 парафій. Діяло 16 чоловічих і чотири жіночі монастирі. Релігійними центрами в єпархії були Чернігів та Новгород-Сіверський.
|
