Релігійність населення Чернігівської єпархії істотно не відрізнялася від релігійності єпархій: серед простого люду вона мала, як правило, обрядовий, зовнішній характер, не йшла далі знань найпростіших християнських положень. Стурбованість чернігівських ієрархів, кліру на початку XVIII ст. впливами католицизму, уніатства змінилася з часом потребою боротьби з іншими опонентами - старообрядництвом та язичницькими марновірствами, що розцінювались як загроза православ'ю. Втікаючи з Росії, прихильники старих православних обрядів з'явилися на Чернігівщині ще в 60-х рр. XVII ст., поселилися, головним чином, на території Стародубського полку й у 1790 р. в 17 слободах кількісно становили близько 50 тис. осіб. Подолати в православно-побутовій свідомості парафіян рудименти дохристиянських (язичницьких) вірувань не вдавалося. Стародавній, але результативний шлях у справі подолання язичництва - включення його в християнську ідеологію й практику та пристосування до неї - новітнім православ'ям був забутий, а найсуворіші укази на всіх рівнях адміністративного характеру мало що давали. Ортодоксальне православ'я з його російською специфікою натикалося на глухий опір населення на місцях, що ніяк не бажало сприймати негативні казенно-церковні оцінки народних звичаїв, свят, обрядів, легенд як "марновірств", "бісових ігрищ" тощо. Побутова свідомість трималась традиційних цінностей, інтуїтивно вбачаючи в цих стародавніх рудиментах справжні корені свого родоводу, національної історії, прояви національної самосвідомості. Офіційна ж церква, що йшла курсом нівелювання, уніфікації і русифікації, сприймала культивування будь-яких давніх етнотериторіальних особливостей у релігійному житті (народні традиції, свята, звичаї, обряди) як спробу зберегти в історичній пам'яті українського народу ідею незалежного,
автономного існування церкви з притаманними їй національними особливостями.
Звідси - безкомпромісна боротьба православ'я з "ідолопоклонінням", що свого апогею досягла у сформуванні спеціального "Індексу заборон" у сусідній Бєлгородській єпархії, під який підпадали Купальські свята, маївки, вечорниці і т. п. Справа боротьби з ними на місцях покладалася на священно- і церковнослужителів, а вони, з дитинства виховані на цих обрядах і звичаях, пуповиною пов'язані з етнокультурою сільської громади, імовірно, не дуже ревно займалися цією справою. Церковні джерела констатували: усі ці звичаї і свята народ шанував, відзначав із глибокою переконаністю й щирістю. Священика, який намагався роз'яснити шкідливість язичництва, люди не слухали, міцно трималися своїх традицій і говорили: "Це одвіку так і не в нас одних; як робили, так і робити будемо".
Доречно зазначити, що протидія ортодоксального православ'я старообрядництву, дохристиянським язичницьким проявам тривала у XIX ст. і перейшла у XX ст.
| 
