Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого середнього росту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім'ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах. Справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м'якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, вся постать його дихала мужністю, хваткістю, заразливою веселістю і неповторним гумором.

Під впливом звісток з України запорожці хоч і сумували за рідним Базавлугом, та коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710 прислав до коша листа, умовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то на раді ухвалили дуже глузливу й докірливу гетьманові одповідь.
На початку листопада 1710 року на Кам'янську Січ прибув Гордієнко із звісткою, що султан турецький та хан кримський приймають запорожців у свою ласку й призначають їм під Січ землі біля Олешок, річки Конки та Кардашівського лиману. Тільки сам же Гордієнко радив товариству не переходити зараз туди кошем, бо з весни султан мав розпочати з царем війну за Україну, і ще не відомо, на чому та війна скінчиться.

Бузьке козацьке військо - військове формування на півдні України в 1769 — 1817 рр., створене як прикордонна сторожа над Південним Бугом на базі Нововербованого козацького полку й команди арнаутів. Бузьке козацьке військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787 — 1791 рр., відзначалося при штурмі Очакова та Ізмаїла. В 1797 р. ліквідоване, в 1803 р. відновлене. Брало участь у російсько-турецькій війні 1806 — 1812 рр., після якої продовжувало прикордонну службу. В 1817 р. примусове перетворення бузьких козаків на військових поселенців викликало їх повстання, придушене військовою силою.

Кубанське козацьке військо - постало наприкінці XVIII ст. на базі Чорноморського козацтва, збільшеного частиною Лінійного війська. На чолі його стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу. Колись широке козацьке самоврядування залишилося лише в станицях: виборні станичний збір, станичний отаман, управління й суд. Землеволодіння було організоване за традиціями Запорозького війська. Козацька земля належала всьому війську і ділилася між станицями на правах користування, а не власності. В свою чергу станиці розподіляли землю між усіма козаками у віці після 16 років на рівних засадах.

Саме 1505 року, за "Хронікою" польських істориків Мартина (1495 -1575) та Йоахима (1550 - 1599), батька й сина, Бєльських, два поважних, хоробрих шляхтичі Щесний і Юрій Струси із кінним загоном у 50 вершників "подались у козацтво" й там загинули. Отож, вони їхали не на прогулянку, а на бойовисько, й уже тоді існувало "поле Килиїмське", виказували свою звагу й завзятість у борні з ворогами рідного краю — турками й татарами.

Із часом загибель самовідданих Струсів стала віддліком у літописі українського лицарства, хоча поняття "козак" у тих же авторів подибується (невідомо з яких джерел!) під 1325 роком.