Саме 1505 року, за "Хронікою" польських істориків Мартина (1495 -1575) та Йоахима (1550 - 1599), батька й сина, Бєльських, два поважних, хоробрих шляхтичі Щесний і Юрій Струси із кінним загоном у 50 вершників "подались у козацтво" й там загинули. Отож, вони їхали не на прогулянку, а на бойовисько, й уже тоді існувало "поле Килиїмське", виказували свою звагу й завзятість у борні з ворогами рідного краю — турками й татарами.
Із часом загибель самовідданих Струсів стала віддліком у літописі українського лицарства, хоча поняття "козак" у тих же авторів подибується (невідомо з яких джерел!) під 1325 роком. Попервах це слово (можливо, й тюркського походження) означало: "вершник" так само, як у французів "кавалер", а у німців "ріттер", утворене за попереднім зразком та буквальним перекладом: " той, що їде верхи на коні". Звідси: козак, кавалер і рицар (чи лицар) — історично передають образ кінного воїна.
В українській мові, в суті, цим запозиченням привласнено різні, свої вже, смислові відтінки. Кавалером у нас вважають не просто їздця, а хвацького, молодцюватого залицяльника; рицар же з учасника бойових двобоїв на конях перетворився на відчайдушного, самовідданого оборонця ідейної одностайності, а козак став уособленням захисника батьківщини, народного заступника, січовика, запорожця.
Козацтво на Україні гуртувалося поволі, роками, а то й століттями. Дехто з дослідників схильні гадати, що воно виникло ще за Київської Русі, і його започаткували "бродники" — дружинники, що відмовилися скорятися князеві. Вони не завжди воювали зі своїм колишнім володарем, а часто самостійно оберігали кордони своєї країни в сутичках із печенігами і половцями. Ті "бродники" для зручності зводили свої "січі"; або ж, за сучасною термінологією, укріпрайони; їх переважно розташовували на перетині тодішніх шляхів: упоперек вододілів та вздовж найбільшої річки краю — Дніпра. З історії відомо січові табори в Каневі, Трахтемирові, Черкасах. Вони посувались дедалі вниз, до Дніпровських плавнів. І там, на острові Малій Хортиці, за дев'ятим порогом, "литовський конкістадор", насправді ж прямий нащадок князів Острозьких, Дмитро Вишневецький заснував свій козацький кіш (бойовий осідок) — Запорізьку Січ. І от із 1595 року ця місцевість називалася Вольностями Війська Запорозького низового, аж до їх знищення російським генералом Текелієм у 1775 році. Повстання козацтва під проводом гетьмана Богдана Хмеля 1648 року викликало створення Української козацько-гетьманської Держави (спершу — Війська Запорозького, згодом — гетьманату).
V/Поруч із нею існувала автономна козацька, християнсько-демократична республіка Війська Запорозького низового. На чолі коша стояла обрана загальними голосами Січова рада. Вона, як головний орган військо-державної влади, порушувала питання походів і перемир'я, розподілу земель і майна між куренями й паланками, проведення судових справ та виборів кошового отамана й Ради старшини. Січова церква перебувала під зверхністю Києво-Межигірського монастиря.
За "Вічним миром" 1686 року Запорожжя визнало над собою владу російських царів, але ще довго залишалося автономною державною
організацією. Козаки завжди вважали себе у підданстві королівської чи царської величності, але в "послушанії" у гетьмана. 1709 року січовики на чолі з кошовим Костем Гордієнком приєдналися до Івана Мазепи й, щоб зректися російської кормиги, підтримали шведського короля Карла XII. Але тут вони зазнали невдачі, й з 1737 року від татарського панування знову повернулися під самодержавний скіпетр Москви. Відтоді ними керували Київський генерал-губернатор або гетьман (за часів Кирила Розумовського), чи обидва спільно.
Із зруйнуванням Запорозької Січі українське лицарство не зникло безслідно. Воно закоренилося не тільки в пам'яті, а й у житті всіх подальших поколінь. Наступниками його слави були кубанські козаки, що склали козаче військо на Кубані; розпорошені по світах козацькі поселення за Дунаєм, у Банаті, на Мальті. І, звичайно, на Україні, особливо на землях Гетьманщини. Адже в Полтавській і Чернігівській губерніях до 1917 року існував окремий козацький стан; він мав права і привілеї, що їх застерігав закон. Та й нині, після нищівного тоталітарного геноциду, поновлюється українське козацтво. Президент України видав Указ, яким оголошено 14 жовтня Днем українського козацтва.
Справді, козацькому роду — нема переводу. І бодай сьогодні українцеві не личить бути на коневі, то він може осідлати й космічного корабля. Ми же все одно — козаки, козацький народ Подніпров'я, Вольностей Запорозьких.
Пишаймося: в нас лицарська історія, лицарський родовід. Тож і цей календар, як і наше літочислення, має бути лицарський.
Запорозьке товариство присвячувало святково-релігійним урочистостям найпримітніші події. Вони відзначали в кожному році три найвеличніші дати: Різдво, Великдень, Покрову. З ними пов'язувались вибори отамана чи гетьмана, оголошення походів чи вшанування своєї Божої заступниці. І ми, наступники козацького звичаю, гордимося цим календарем, який передає нам незламну віру й животворний дух наших далеких і так нині близьких нам пращурів, мудрість народу державних століть.
|
