Копії листів Пантелеймона Куліша до Василя Тарновського–молодшого відклалися в особовому фонді відомого вченого - гуманітарія Віктора Петрова. Листи переписані переважно самим фондоутворювачем. Їхня загальна кількість становить 67 документів. Віктор Петров використав незначну частину цих листів у своїй праці «Теорія культурництва в Кулішевому листуванні рр. 1856-1857». При цьому він спирався на публікацію листів П.Куліша в «Киевской старине» в 1899р.

Постає питання: що спонукало В.Петрова до копіювання листів у повному обсязі? Відповідь знаходимо у передмові до ще однієї публікації листів П.Куліша до В.Тарновського, автор якої Євген Прохорович Кирилюк в 1920-х рр. співробітничав з В.Петровим.

Серед експонатів музею є кілька оригіналів, які поєднали імена великого Миколи Гоголя і родину Тарновських. Василь Васильович Тарновський-старший (1810–1866) належав до товаришів Гоголя по Ніжинській гімназії вищих наук. Він закінчив її у 1826 році, на два роки раніше М.В. Гоголя.
Старанного, здібного до наукової діяльності випускника було рекомендовано до вступу в Московський університет, який він закінчив, здобувши ступінь кандидата права, але починати кар’єру довелося з учителювання. І хоча доля розвела "одноборщників”, як називав товаришів по гімназії Гоголь, протягом життя вони не тільки листувалися, а й неодноразово зустрічалися. Збереглося і три листи адресовані Миколою Гоголем Василю Тарновському.

Ім’я Василя Тарновського – визначного громадського і культурного діяча, етнографа ми зустрічаємо у багатьох енциклопедичних виданнях: і радянських,1 і зарубіжних, і сучасних українських. Усі ці джерела стислою енциклопедичною мовою подають біографічні відомості про Василя Васильовича Тарновського, його дружні стосунки з М.Гоголем, М.Костомаровим, Т.Шевченком, В.Білозерським, П.Кулішем.
Водночас, в названих виданнях відсутня будь-яка інформація про початок життєвого шляху Тарновського, після закінчення університету, хоча відомо, що отримавши призначення на престижну посаду в контрольну управу, він несподівано залишив її, і влаштувався викладачем історії Житомирської гімназії

Я хочу рассказать о моём деде Василии Васильевиче Тарновском, сыне В.В.Тарновского – младшего, и о моей матери Татьяне Васильевне Тарновской, которые являются продолжателями рода и талантов Тарновских. Это сообщение будет дополнением к публикации Т.П.Журавлевой "Нащадки мецената” (Родовід.-1996.-№14). Всё, о чём пойдёт речь ниже, рассказала мне моя мать, которая выросла в ту пору, когда вечерняя беседа и чувства были важнейшими аспектами жизни людей. Матери же, в свою очередь, рассказал её отец. Так передавались из рода в род "преданья старины минувшей”

Подружжя Тарновських – Іполит Михайлович та Варвара Павлівна залишили в історії XIX ст. яскравий незгладимий слід, який часто називають часом шестидесятників. До середини XIX ст. Росія була "тяжко хворою” – кріпосне право, застій в економіці, невдачі в міжнародній політиці та інше – необхідно було терміново розпочинати реформи в країні. Про це відкрито говорили передові люди. Однією з найгостріших проблем у величезної Росії було жіноче питання: повне безправ’я жінок (не лише бідних, але й заможних верств населення), відсутність можливості отримати освіту, кваліфіковану медичну допомогу, захистити свої права тощо

Поміж документів Державного архіву Полтавської області особовий (сімейний, родовий) фонд дворян Тарновських відсутній. У роки Великої Вітчизняної війни більша частина документів, що зберігалася у Полтавському архіві, була втрачена, тому відомості про родину Тарновських досить обмежені.
Нижче йтиме мова про основні джерела архіву, які зберігають інформацію про вищевказаний рід.
Досить цінним джерелом у дослідженні історії дворянських родів є документи дворянських зібрань. Фонд Полтавського губернського дворянського зібрання налічує лише 19 справ за 1875-1916 роки. Губернська родовідна книга відсутня. Зберігся список дворян, внесених до Дворянської родовідної книги Полтавської губернії, виданий Полтавським дворянським депутатським зібранням 1898 року.

Новгород-Сіверський завжди відігравав важливу роль у суспільно-політичному житті Північного Лівобережжя. Він мав свою поважну культурно-освітню історичну традицію. Як відомо, 1782 р. колишню Гетьманщину було розподілено на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Старе і тихе сотенне місто Новгород-Сіверський фактично стало центром Північної Гетьманщини – Новгород-Сіверського намісництва. У його межах опинились обидві колишні столиці гетьманської України, стара – Батурин, з його історичними традиціями українського державництва, і нова – Глухів, з його впливовою українсько-російською бюрократією і досить помітними тенденціями до відновлення гетьманської держави.

Село Линовица существовало уже при Иеремии Вишневецком и принадлежало полякам. Около села был дубовый лес, окружающий речку Рудку, приток Удая. В последствии речка была запружена и образовала несколько больших прудов.
На берегу среднего и самого большого пруда стоял барский дом, а с другой стороны широко раскинулось село с рубленной казачьей церковью. После ухода поляков Линовица переходила из рук в руки и наконец в царствование императрица Елизаветы Петровны, была куплена Генерал-майорам Стояновым у наследников которого была приобретена М. И. Башиловой в царствование Екатерины Петровны, и отдано в приданное ее дочери Софии Александровной, бывшей замужем за графом Петром Антоновичем де Бальменом.

Покликана зберігати й упорядковувати архівні багатства краю, Чернігівська губернська вчена архівна комісія (далі - ЧАК) мала перед собою надзвичайно широке поле діяльності. У Чернігові й регіоні протягом кількох століть нагромадилась велика кількість документальних пам'яток.
Після утворення 1781 р. Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв мате­ріали Генерального малоросійського архіву колишньої Гетьманщини були розподілені між намісництвами, а документи, що мали загальний характер і стосувались усієї Лівобережної України, були 1786 р. перевезені з Глухова до Чернігова й розміщені в будинку колишньої Чернігівської полкової канцелярії. Архівні скарби Чернігівщини приваблювали багатьох відомих істориків - О. Шафонського, Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Лазаревського тощо.

Історію Густинського Свято-Троїцького монастиря слід розглядати, беручи до уваги його вплив на зміцнення православної віри в Лівобережній Україні, національне відродження, піднесення духовності місцевого населення та виділивши початковий етап, періоди розквіту за часів Гетьманщини, забуття й занепаду і чергового короткочасного відродження.
Складна й багатогранна господарська діяльність братії, поширення духовного впливу на місцеве населення в ті часи забезпечувалися завдяки подвижництву, мудрості, наполегливості настоятелів монастиря, ієрархів православної церкви та правителів держави

З кінця 1980-х рр., а особливо після Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" від 4 березня 1992 р., релігійним осередкам повертаються численні церковні будівлі Чернігівщини. Так, за останній період релігійним організаціям передано ряд видатних пам'яток історії та архітектури, серед яких комплекси споруд монастирів: Єлецького Свято-Успенського в м. Чернігові; густинського Свято-Троїцького в Прилуцькому районі; данівського Свято-Георгіївського в Козелецькому районі; Свято-Введенського жіночого і Благовіщенського чоловічого в м. Ніжині; Спасо-Преображенського в м. Новгороді-Сіверському; Крупицького Миколаївського жіночого в с Осіч Бахмацького району; Спасо-Преображенського чоловічого в с. Максаки Менського району (всі УПЦ)

Цікавою давньоруською пам'яткою, важливим джерелом з історії Чернігово-Сіверської землі ХІІІ-ХГУ ст. є синодик, складений в Любецькому Антоніївському монастирі. Це оправлений зошит, що має 4 ненумерованих і 79 нумерованих аркушів, 14-й аркуш: відсутній. На початку зошита два аркуші чисті, на третьому заголовок: "Синодик Антонієвскаго Любечскаго мужескаго монастиря. Возобновленний 1694 г. і упраздненний в 1786 г. Любеч 1693". Кожна сторінка має рамку у вигляді архітектурного орнаменту, в якій написаний текст без поділу на абзаци. Імена осіб у ньому відділяються одне ви одного двокрапками, інколи комами, а часом і без знаків.

Коли татари взяли в облогу Троїцько-Іллінський монастир, завдяки молитвам старого ченця сталося чудо - храм Божий увійшов у землю, і перелякана орда розбіглася. Церква, яку поглинула земля, знову з'явилася у день святого Іллі, тому й назвали її Іллінською.
Це, звісно, легенда, адже достеменно відомо з літописів, що Іллінську церкву засновано Антонієм Печерським 1069 р. І все ж читати подібні оповіді у книжечці П. І. Іловайського "Черниговская старина по преданиям и легендам" не можна без захоплення. Як не можна не погодитися з її автором, що "далеко не кожне місто може похвалитися такою кількістю переказів і легенд

Упродовж усього свого тисячолітнього існування в Україні православна церва, і Чернігівська єпархія зокрема, значну увагу приділяли розвитку освіти. На Україні церковнопарафіяльні школи почали відкривати, як вважав визнаний авторитет з історії школи цього типу Є. М. Крижанівський, "...далеко перед кінцем XVI ст.". Відомий дослідник І. Ф. Павловський писав про церковнопарафіяльні школи нашого краю: "...Дуже небагато шкіл залишилось в Малоросії до початку XIX ст. з тієї кількості, що існувала півстоліття тому". За даними О. Лазаревського, тільки в семи полках Малоросії в першій половині XVIII ст. було 866 училищ. Так, у Прилуцькому полку тоді їх було 69, Чернігівському -154, Ніжинському - 217.