У кінці XVII - на початку XVIII ст., коли на Чернігівщині панували традиції польських шляхетських родин, з'явилась українська шляхта - козацька старшина, яка володіла величезними багатствами і ще не обрусіла. Лизогуби, Дуніни-Борковські давали великі гроші на відбудову давніх храмів і спорудження нових, на коштовні прикраси святинь. Естетичні смаки цієї старшини поєднували дух українського народного мистецтва з надбаннями високого європейського бароко. Та не меншу роль, ніж багата старшина, відіграло й високоосвічене духовенство: Лазар Баранович, Данило Туптало, Іоан Максимович, Іоаникій Галятовський.
У другій половині XVII - на початку XVIII ст. в Чернігові жили й працювали люди, які робили все можливе для підведення рівня освіти, моральності, духовності та культури. Ця національна еліта, до якої входили представники духовенства, козацтва, а також митці, створила високі пам'ятки мистецтва, що й дотепер складають славу України.
Одним із перших меценатів Чернігівщини XVII ст. можна вважати Степана Даниловича Пободайла - чернігівського полковника в 1651-1654 рр. Рік його народження невідомий. Батьки - селяни з Чернігівщини. Тривалий час С. Подобайло служив драгуном у польському війську магната Адама Киселя. Що спонукало його перейти на бік повсталих селян і козаків, невідомо. Зустріли Степана Даниловича схвально, адже він відзначався винятковою хоробрістю та військовим талантом, пройшов випробування в багатьох битвах як сотник Чернігівського полку.
У серпні 1649 р. Богдан Хмельницький уклав Зборівський мирний договір із поляками. Козацька старшина обурилась. Серед невдоволених був і Степан Пободайло. Коли на Чернігівщині почали спалахувати селянські виступи, наказний полковник не зупиняв їх, як того вимагав гетьман. Однак в 1650 р. виконав розпорядження Хмельницького й очолив Чернігівський полк серед інших військових частин, що вирушали в молдавський похід.
7 липня 1651 р. Степана Пободайла призначено чернігівським полковником. З того дня все його життя пов'язане з Чернігівщиною. Разом із російською армією влітку 1654 р. 18-тисячне українське військо, яким керував наказний гетьман Іван Золотаренко (у минулому ніжинський полковник), вступило на територію Білорусі. У складі союзницьких військ був і Чернігівський полк на чолі зі Степаном Пободайлом. Під час визвольної війни полковник виявив велику мужність і хоробрість. Військо під його проводом звільнило від поляків Гомель, Пропойськ, Новий Биків. Після цих успішних боїв Степан Данилович повів козаків на штурм фортеці Старого Бикова і загинув. Тіло полковника козаки перевезли до Чернігова. За заповітом поховали С. Д. Пободайла біля Іллінської церкви, що знаходилась в Іллінському монастирі, відбудованому 1649 р. на його кошти після зруйнування ордами Батия ще 1239 р. Іллінський монастир увійшов до складу Троїцько-Іллінського монастиря (ХІ-ХУШ ст.), який є одним із найцінніших архітектурних ансамблів України.

Самойлович Іван Самійлович посаду чернігівського полковника обіймав у 1668-1669 рр. Його батько - волинський священик - мав високу на той час освіту -закінчив Київський колегіум. По закінченні визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького він отримав парафію в с Красний Колядин. Іван мав братів - Василя, Мартина й Тимофія, які теж стали священиками.
Меценатською діяльністю Іван Самойлович прославився будучи гетьманом: на його кошти в Глухові споруджується кам'яна Успенська церква, а в 1672-1676 рр. у Густинс-кому монастирі поблизу Прилук у стилі українського бароко збудовано головну Троїцьку церкву. У 1846 р. Тарас Шевченко відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як благодійника.
Кримський похід, участь в якому взяли козацькі війська Івана Самойловича, поклав І край його гетьманству. Вину за поразку російських військ князя Василя Голіцина переклали на гетьмана. 7 липня 1687 р. російський цар отримав донос на Івана Самойловича, і в якому значилося 23 пункти. Той документ підписали полковники Костянтин Солонина, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, обозний Василь Борковський, осавул Іван Мазепа та ін. Головне звинувачення: гетьман Самойлович - прихильник української державності, І а від його синів страждають Чернігівський та Стародубський полки.
23 липня 1687 р. Івана Самойловича усунули з посади гетьмана й заслали до Тоболь-1 ська, де він помер 1690 р. Заарештували й стратили сина гетьмана Григорія. Інший син І Яків із сім'єю опинився в Єнісейську. Дружину І. Самойловича Марію Іванівну відпра-1 вили на постійне мешкання до Седнева, у родину молодшої дочки Анастасії. А значні І багатства гетьмана Самойловича конфіскували.

Многогрішний Василь Гнатович чернігівським полковником був короткий І час 1672 р. - до арешту брата Дем'яна Многогрішного. Діянь Василя Многогрішного на і цій посаді історична пам'ять не зберегла.
Страшну новину про арешт Дем'яна Василеві приніс один монах із Москви, а наступ-1 ного дня до полковника Многогрішного прийшов головний стрілець і наказав негайно І прибути до чернігівського воєводи. Василь шукав порятунку в настоятеля Єлецького монастирі архімандрита Іоаникія Галятовського, але даремно. Тоді, "перевдягнувшись І у рясу монаха, на човні спустився Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену І Братського монастиря В. Ясинському й'просив дати йому притулок. Ігумен одразу ж І повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя і Многогрішного заарештували, вчинили допит і відправили до Москви".
Василя Многогрішного звинуватили в антиросійській змові разом із його братом-гетьманом України. До звинувачень додано свідчення батуринських сотника Г. Карпо-1 вича та отамана Я. Андреева, які ще донедавна називали себе прибічниками гетьмана І Д. Многогрішного. Василь, як і його брат, не визнавав звинувачень у зраді російського І царя, проте 28 травня 1672 р. разом із Дем'яном вислухав вирок про смертну кару. Як і брат, за мить до смерті Василь Многогрішний був помилуваний царем і засланий до І Сибіру.
Десь на широких сибірських просторах загубилось життя колишнього чернігівського полковника Василя Многогрішного. У пам'ять про себе він залишив заснований ним 1666 р. Пустинно-Рихлівський Миколаївський монастир біля с. Понорниця на Коропщині.

Дунін-Борковський Василь Андрійович (Касперович). Дуніни - польський дворянський рід. Багато зі спадкоємців цього роду одержали додаткові прізвиська: Дунін-Борковський, Дунін-Бржезинський і т. д. Є й відомості, що Дуніни-Борковські ведуть свій початок від старовинного роду, засновник якого переїхав на землі України І з Данії - тому Дунін, а Борковський - від назви місцевості, де був маєток роду.
Парость роду Дуніних прийняла російське громадянство після приєднання до Московської держави Смоленська в 1665 р. З неї й походив Василь Андрійович Дунін-1 Борковський - чернігівський полковник у 1672-1685 рр. Народився він у Польщі, там І називався Василь Касперович Бурковський. Після укладення Андрусівського договору, аби не втратити землі, що йому належали, Василь Дунін-Борковський приймає православ'я й починає служити у війську Запорозькому. В 1668 р. доля закидає його до Чернігівського полку, де він обіймає посаду сотника Вибельського. Після драми, що сталасяз і Василем Многогрішним, у 1672 р. призначається чернігівським полковником.
Після усунення І. Самойловича з гетьманської посади В. А. Дунін-Борковський був першим кандидатом на гетьмана Лівобережної України, але, за переказами, не схотів дати князеві Голицину 10 тис. руб. хабаря, а позичив ці гроші І. Мазепі, який до смерті В. А. Дуніна-Борковського залишав його генеральним обозним - на другій за значенням посаді в козацькому війську.
У 1675 р. коштом В. А. Дуніна-Борковського відреставровані чернігівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оздоблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П'ятницький монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 р., відновлено теж за його гроші. Полковник відомий також іншими численними пожертвуваннями на різні храми Чернігова, але особливо він піклувався про Єлецький монастир. Тут на його кошти реконструйовано собор, споруджено трапезну церкву в ім'я Петра й Павла та монастирську огорожу. Не забував він і про братію. Так, у 1676 р. Василь Андрійович побудував келії Єлецького монастиря.
У синодику монастиря було записано, що треба кожного дня молитися за "рід пана Василя Борковського, обозного генерального, титаря обителі, який надав села й млини на прокормления братії Єлецької".
У 70-х рр. XVII ст. В. А. Дунін-Борковський витратив великі кошти, щоб улаштувати в Єлецькому монастирі іконостас, в якому мистецтво епохи залишило один із найкращих своїх зразків. На жаль, цю красу було знищено в епоху революційних катаклізмів.
З Успенським собором Єлецького монастиря пов'язаний видатний твір українського малярства - портрет церковного мецената Василя Андрійовича Дуніна-Борковського. У 1702 р. ця людина була похована в притворі собору, а праворуч від надгробка висів портрет, під ним мідна, посріблена дошка, де були перераховані його пожертвування. За звичаями того часу над могилою малювали на стіні або встановлювали портрет. Такий портрет В. А. Дуніна-Борковського, що тепер зберігається в Чернігівському історичному музеї, є одним із найцікавіших творів українського малярства початку XVIII ст., в якому мистецтвознавці вбачають поєднання традицій іконопису та парадного портрета.
Василь Андрійович Дунін-Борковський не лише давав гроші на відновлення храмів, але й підносив для них коштовні дари. Храмам він подарував потири, ставник, тарілки, Євангелія в срібних оправах. Більшість цих пам'яток - роботи західноєвропейських майстрів. Близько десяти з них становлять гордість Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. На кожній із пам'яток - герб В. А. Дуніна-Борковського та записи про його внески. Обдаровував чернігівський полковник і сільські церкви, хоча й значно скромніше.

Лизогуб Яків Кіндратович. Активна участь у політичному житті України після смерті Богдана Хмельницького висунула Якова Лизогуба з представників рядового козацтва в козацьку старшину. У 1666-1669 рр. він займає посаду канівського полковника. Десь у 1667 р. Яків Кіндратович виконував роль посланця гетьмана Івана Брюховецького в Москві. За службу російський цар пожалував йому дворянство. У 1687 р. Я. К. Лизогуб узяв участь у Кримському поході та у змові проти Івана Самойловича. Новий гетьман, Іван Мазепа призначив Якова Лизогуба в 1687 р. чернігівським полковником та подарував с Соснівка. У 1689 р. за участь у Кримському поході він отримав від гетьмана ще й Слабин, Бігач, Шестовицю, Золотинку, Козероги, Андріївку, Гнилушу та Соколівку.
Яків Кіндратович Лизогуб був одним із найбагатших людей не тільки Чернігівщини, але й усієї України, у своїх руках він зосереджував адміністративну та військову владу, великі гроші витрачав на будівництво, зокрема церковне.
У період свого полковництва (1687-1698 рр.) Я. К. Лизогуб збудував собі на схід від Замкової вулиці кам'яний житловий будинок, що зберігся до нашого часу і є унікальним зразком цивільної архітектури, де найяскравіше втілені традиції народного будівництва Лівобережної України.
Відома садиба Лизогубів у м. Седневі Чернігівського району почала складатися в кінці XVII ст., коли містечко стало маєтністю Якова Кіндратовича. її розміщено вздовж високого правого берега р. Снову в південній частині селища. На замовлення Я. Лизогуба зведено житлові, культові й господарські споруди, почав формуватися парк. До середини XIX ст. седнівська садиба Лизогубів являла собою мальовничий архітектурний ансамбль.
У цьому містечку збереглася й кам'яниця Лизогубів (одноповерхова, за планом - розвинений тип хати на дві половини: обабіч сіней - по дві кімнати), Воскресенська церква та Седнівський парк - пам'ятка садово-паркового мистецтва. Збереглися також перебудований флігель, кам'яний місток, невеликий грот. На місці оранжереї залишилися лише фундамент та підпірні стіни.
Воскресенська церква побудована 1690 р. як родинна церква-усипальня. Перебудовувалася в 1796-1814 рр. Має вигляд мурованого дев'ятикамерного, одноверхого храму, що говорить про вплив традицій народної дерев'яної архітектури. Хрещатий план підкреслюють гранчасті притвори, між якими вбудовані низенькі, також гранчасті приміщення. Церква мала престол Благовіщення, тому друга назва - Благовіщенська.
Готуючись до завершення життєвого шляху, Яків Кіндратович склав заповіт, за яким чернігівське полковництво передавалося його синові Юхиму, маєтності, інші багатства - порівну всім членам родини. Цей унікальний документ і донині зберігається у фондах Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського.
За час перебування на посаді чернігівського полковника Яків Лизогуб, як відомо, здійснив значне церковне будівництво, дарував церквам неабиякі коштовності. Так, 1698 р. він розпочав спорудження усипальниці в Успенському соборі Єлецького монастиря. Тут його й поховали, коли він помер (9 серпня 1698 р.), а будівництво завершив його син Юхим. Після освячення, що відбулося 14 вересня 1701 р., усипальниця одержала назву церкви Якова. Далі цей храм став усипальницею родини Лизогубів. Богослужіння тут проводили рідко. У ньому розміщувалися багата монастирська ризниця та бібліотека з архівом монастиря, поки їх не знищила пожежа 21 січня 1869 р.

Лизогуб Юхим Якович чернігівське полковництво (1698-1704 рр.) успадкував від батька. По собі залишив пам'ять не як військовий діяч, а як будівничий.
Спорудження так званої усипальниці Лизогубів у Єлецькому монастирі починав разом із Яковом Кіндратовичем, а після смерті батька завершив його. Пізніше тут поховали і Юхима. Каплиця побудована дуже тактовно відносно собору - розмір її відповідає розмірові галереї, що раніше знаходилась біля храму. Висота будови разом із дахом сягає майже на половину висоти стін храму. Зараз над каплицею дві невисокі бані, раніше була й третя - над західною частиною.
14 вересня 1701 р. на кошти і під орудою Юхима Яковича зведено монастирську дзвіницю Єлецького монастиря.
У 1704 р. Ю. Я. Лизогуб помер. Його сини Яків та Семен - успадкували хист будівничих. Яків Юхимович Лизогуб (1675-1749 рр.) служив генеральним бунчужним й обозним, наказним гетьманом. Про Семена Юхимовича відомо лише, що він пішов з життя 1734 р.
Найкращим пам'ятником собі вони залишили Катерининську церкву, що спорудили на власні кошти наприкінці XVII - початку XVIII ст. на честь Чернігівського козацького полку, який відзначився під час штурму турецької фортеці Азов у 1696 р. Ця церква найвеличніша й найпізніша, якщо говорити про відтворення в камені форм народно-українського дерев'яного зодчества. У О. Шафонського знаходимо, що Катерининська церква "створена коштом і старанням померлих Семена і брата його Якова Лизогубів, за заповітом батька їхнього Чернігівського полковника Юхима Лизогуба, в якому році невідомо, й освячена архієпископом Антонієм Стахановським у 1715 р.".

Полуботок Павло Леонтійович народився 1660 р. в Чернігові в родині Леонтія Артемовича Полуботка, який, імовірно, був на той час писарем Чернігівського полку. Л. А. Полуботок належав до заможної козацької родини, котру на початку XVII ст. започаткував Ярема Полуботок - прадід Павла. У вересні 1695 р. Леонтій Артемович, колишній переяславський полковник, помер і був похований в Єлецькому монастирі в Чернігові.
По батьківській лінії Павло Леонтійович успадкував садибу в Чернігові, село поблизу міста, що від прадіда Яреми дістало назву Полуботки, с Губичі під Любечем, маєтності на Сосниччині з родючими землями та багато всілякого добра.
У травні 1697 р. Павло одержав гетьманський універсал на батьківські маєтки, а в червні 1703 р. гетьман затвердив за ним землі в Ропській та Білоуській сотні Чернігівського полку.
З ласки Івана Мазепи він обійняв уряд чернігівського полковника, що залишався вакантним після смерті Юхима Лизогуба.
Полковник П. Л. Полуботок був релігійною людиною. В його чернігівському маєтку сучасники нарахували понад сто різноманітних ікон, він прихильно ставився до Вознесенської церкви в Чернігові, бо вважав її майже домашньою: храм розташовувався поблизу садиби Полуботка. На старовинному іконостасі можна було бачити герб Полуботків. У церковній ризниці зберігалися срібні чаші, потири, богослужбові книги, подаровані його нащадкам. Дзвін для Вознесенської церкви, відлитий на гроші П. Л. Полуботка, - єдина річ, що залишилася після руйнації храму в кінці 50-х рр. XX ст. Він експонується в Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського.
У липні 1722 р. після смерті Івана Скоропадського Павло Полуботок став наказним гетьманом. Його боротьба з Малоросійською колегією, яка робила все, аби придушити в Україні гетьманство, коштувала П. Л. Полуботкові життя. У 1723 р. наказного гетьмана викликали до Петербурга й заарештували. Ув'язнений у Петропавловській фортеці, він помер в одному з казематів 18 грудня 1724 р. Упокоївся П. Л. Полуботок у чужій землі, на цвинтарі церкви Самсонія Странноприїмця за Малою Невою.

Ганна Черняховська (матеріал скорочено)

Гетьман Мазепа - меценат

У 1709 р., відразу по смерті Івана Мазепи, між його небожем по сестрі Станіславом Войнаровським і козацькою старшиною виникла суперечка за гетьманський спа- І док. Для її вирішення король Карл XII створив комісію, яка кілька днів розбирала цю І справу. Вивчаючи латинські акти цієї комісії в одній із наукових бібліотек, дослідник | Михайло Возняк натрапив на документ, надзвичайно цікавий з точки зору меценатської діяльності гетьмана Івана Мазепи. У ньому зазначено точні видатки та пожертви на різні благодійні цілі:
"позолочення бані Печерської [лаври Успенської великої церкви] - 20 500 дук[атів];
мур довкола Печерського монастиря і церков тощо - мільйон;
великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря - 73 000 зол[отих];
великий срібний свічник для Печерської лаври Успенської великої церкви - 2 000 імпер[іалів];
золота чаша і така ж оправа Євангелія для неї - 2 400 дук[атів];
золота митра для неї - 3 000 дук[атів], поминувши прикраси й пожертви для неї;
позолочення бані митрополичого Софійського собору в Києві - 5 000 дук[атів];
золота чаша для нього - 500 дук[атів];
віднова його - 50 000 зол[отих];
церква Київської [Могилянської] колегії з гімназіями й ін. - більше ніж 200 000 зол[отих];
соборна церква Св[ятого] Миколая Київського з монастирем тощо - більше ніж 1 100 000 зол [отих];
віднова [соборної] церкви монастиря Св[ятого] Кирила за Києвом - більше ніж 110 000 зол [отих];
вівтар у Межигірському монастирі - 10 000 зол[отих];
фундація новозбудованого єпископського [Вознесенського] собору в Переяславі І
3 монастирем тощо - більше ніж 300 000 зол[отих];
церква в Глухові [мурований Успенський собор Глухівського монастиря] -20 000 зол[отих];
рефектар [трапезна] Густинського монастиря - 10 000 зол[отих];
рефектар [Лубенського] Мгарського монастиря - понад 8 000 зол[отих];
церква Св[ятої] Трійці в Батурині - понад 20 000 зол[отих];
незакінчена церква Св[ятого] Миколая в Батурині - 4 000 зол[отих];
монастирська [Покровська] церква в Дігтярах [Дігтярівці] - 15 000 зол[отих];
монастирі Бахмацький, Кам'янський [Успенський], Любецький [АНТОНІЇВ], Дом-ницький [Різдва Богородиці] із церквами тощо - невідомо скільки;
віднова [Борисоглібського] кафедрального монастиря в Чернігові - 10 000 зол[отих];
докінчення будови (монастирської соборної) церкви Св[ятої] Трійці так само -10 000зол[отих];
Макошинський монастир із церквою Св[ятого] Миколи - понад 20 000 зол[отих];
на віднову монастиря Св[ятого] Сави дав у Батурині архімандритові, пізнішому патріархові, - 50 000 зол[отих], а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріархові - 30 000 дук[атів];
чаша з чистого золота, лампа та срібний вівтар для Божого гробу - 20 000 зол[отих];
срібна рака з п'ятьма срібними свічниками на мощі Св[ятої] Варвари - 4 000 імпер[іалів];
вівтар для церкви у Вільні - 10 000 зол[отих];
підмога православ'ю на руки луцького єпископа Жабокрицького - 3 000 зол[отих];
Євангелія в арабській мові на руки олександрійського патріарха 3 000 зол[отих];

Микола Стратілат

До теми: Реєстр церков та монастирів Чернігівщини