У 2002 р. виповнилося 1010 років Чернігівській єпархії. Нарис з її історії митрополит чернігівський і ніжинський Антоній підготував до 1000-ліття від часу заснування єпархії. Подаємо матеріал з благословення і дозволу владики Антонія.
Перед народом чернігівським, перед Чернігівською землею, омитою водою Хрещення ще за святого князя Володимира, прослався славетний хресний шлях... На цьому шляху багато радощів і скорбот, сходжень і падінь, величі та випробувань... Та церква чернігівська живе! її оновлює і живить Дух Святий, про неї піклується Матір Божа, підносять свої молитви до Бога за землю чернігівську великий угодник Божий святитель Феодосій та всі святі, які в ній просяяли.
1000-ліття святого хрещення давньої Чернігівської землі - це подія, що має велике значення не тільки для християнського світу, але й для всього освіченого людства. І чим уважніше ми придивляємося до обставин хрещення чернігівського краю, тим більше переконуємося, що в них виявилася велика премудрість промислу Божого.
Віра Христова, принесена з Києва в сіверянський край, благодатно вплинула на всі сторони його життя. Християнство стало тією перетворюючою силою, що не тільки ство¬рила моральні ідеали, а й справила величезний духовно-релігійний вплив на душу кожної людини, збагативши її характерними рисами православ'я: смиренням, святістю, жертовністю, аскетизмом, співчутливою любов'ю та іншими християнськими чеснотами.
Перші промені християнства проникли у межі Чернігівської єпархії при самій появі святої віри в Києві. Рука Божа, що принесла істинну віру на нашу землю за київських князів Аскольда і Діра, очевидно, сприяла укріпленню її при наступних князях - Олегові, Ігореві та Святославові, внаслідок чого, за візантійськими джерелами, Русь вважалась однією з грецьких єпархій.
З договору, укладеного руськими з греками за Ігоря в 944 р., та клятви хрещених берегти святість союзу виходить, що християн у Києві було багато, а через близькість Чернігова й Києва очевидно, що могло бути багато християн і серед жителів Чернігівщини.
Великого значення в поширенні християнства в сіверянському краї мали Ольжичі - володіння княгині Ольги, дружини князя Ігоря, яка 957 р. прийняла святе хрещення в Константинополі від патріарха Феофілакта. Це місто було якраз на кордоні чернігівських і київських земель, до того ж княгиня Ольга, подорожуючи сіверянським краєм, мала звичку ставити кругом дерев'яні хрести. Та святу волю рівноапостольної Ольги - хрещення Русі - більше ніж через 20 років після її кончини судилося здійснити благочестивому внукові Володимиру.
Дніпро, в якому хрестилися кияни, став руським Йорданом, ідоли знищувалися, у містах і селах зводилися храми, виникали святі обителі. З Києва, з цього православного серця Київської Русі, поширилася віра Христова в близькі й далекі області, у тому числі й на землю чернігівську.
Християнська віра в Чернігові, так само як і в Києві, була прийнята спочатку князем і дружиною, а за ними хрестився й народ. В урочищі Святому поблизу Чернігова є озеро, в якому, за переказами, чернігівці були освячені світлом святого хрещення (це озеро й сьогодні зветься Святим), і почало ширитись християнство з Чернігова по всій сіверянській землі. Чернігівський князь "почав ставити церкви й попів і людей до хрещення приводити по всіх містах і селах".
Тому й не дивно, що ще за життя святого Володимира до Чернігова в 992 р. прибув архіпастир Неофіт, який ревно поширював християнське вчення. Як пише літопис, "взя Владимир у патріарха Києву Леонта і того ж літа Леонт митрополит постави Чернігову Неофіта". Тоді до складу Чернігівської єпархії входили не лише нинішня Чернігівська область, але й Орловська, Брянська, Гомельська, Курська, частково Могильовська, Калузька, Рязанська, Тульська, Сумська, Московська і Воронезька. Чернігівська єпархія межувала з Київською на півдні та Новгородською і Ростовською єпархіями на півночі.
Домонгольський період існування Чернігівської єпархії ознаменувався встановлен¬ням особливих духовних традицій церковного життя. На сіверянщині втіленням духовних ідеалів були численні святі землі чернігівської, які прагнули й власного спасіння, й спасіння всього народу. Головним їхнім ідеалом було праведне життя.
Взірцем християнського благочестя й подвижництва були великокняжі родини, які впродовж віків залишалися прикладом смирення, доброти, самопожертви.
Згадаймо хоча б синів славнозвісного чернігівського князя Давида Святославича, який правив у Чернігові з 1097 по 1123 р. Його тривале князівство було найспокійнішим для Чернігівської землі. Так, Володимир та Ізяслав Давидовичі в 20-х рр. XII ст. вибудували храм на честь Преображення Господнього. При храмі виник знаменитий новгород-сіверський Спасо-Преображенський монастир. Третій син князя Давида - Святослав, у хрещенні Панкратій - ще юнаком за благочестя і сумирність був прозваний чернігівцями Святошею. Він із надзвичайним благоговінням відвідував служби Божі, допомагав не¬щасним, захищав пригнічених і в молитвах перед Єлецькою іконою Божої Матері проводив цілі ночі. Ні дружина, ні діти, ні багатство і шана - ніщо не зупинило його, і 1107 р. у Києво-Печерській лаврі князь прийняв чернечий постриг з іменем Миколи.
Ще за князя Мстислава, на початку 30-х рр. XI ст., на кілька років раніше закладин Софії Київської, у Чернігові почалося спорудження найдавнішого православного кам'яного храму Київської Русі - Спасо-Преображенського собору.
Отож, храми древнього Чернігова і сіверянської землі були саме тими осередками духовного життя, через які церква впливала на моральне життя народу.
Величезна в цьому зв'язку й роль православних монастирів у чернігівському краї. Аскетичне життя насельників, їхня просвітницька та господарська діяльність справляли величезний вплив на давньоруську чернігівську спільноту. Погляд на чернецтво як на ідеал високоморального, істинно християнського життя сприяв його поширенню в межах єпархії.
Давайте прослідкуємо, в яких надзвичайно тяжких і непевних умовах перебувала Чернігівщина. Постійні набіги кочівників, міжусобні війни руських князів, татаро-монгольське іго та інші лиха укріплювали сприйняття людиною світу як "гріховного", такого, що "лежить у злі". І чим глибшим було таке переконання, тим пристрасніше людина звертала свій погляд до горнього, до світу іншого порядку, світу духовного.
І тому в особливо тяжкі часи у чернігівських християн великою пошаною користувалися монастирі. Започаткував чернече життя на сіверянській землі преподобний Антоній Печерський, який на прохання князя Святослава переїхав з Києва до Чернігова, де на Болдиних горах викопав собі печеру й поселився в ній. Слава про преподобного, який стяжав її "не златом, а сльозами, постом і молитвою", швидко поширилася в довколишніх місцях. Князь Святослав, з великої шани до преподобного, вибудував біля печери церкву в ім'я святого пророка Іллі та монастир.
Протягом усього 1000-літнього існування церква на Чернігівщині проводила величезну благодійницьку роботу. Такі багаті обителі, як Єлецький монастир Успіння Пресвятої Богородиці, Троїцький Іллінський, ніжинський Введенський та інші монастирі, надавали допомогу голодуючим у роки лихоліть і неврожаїв. Престарілі й каліки знаходили тут притулок і спокій. Недарма того часу на Русі склалося прислів'я: церковне багатство - вбогих багатство. При монастирях існували лікарні, богадільні, будинки для прочан. Так, один лише ніжинський Введенський жіночий монастир приймав за день більше ніж 200 богомольців.
Окрім того, монастирі на Чернігівщині були осередками просвіти. Черниці Кам'янського монастиря у своїй іконописній школі приймали замовлення на виготовлення ікон і для церков Чернігівщини, і для київських храмів.
Церковна архітектура становить окрему сторінку історичного надбання Чернігівщини. Досить лише згадати Спасо-Преображенський, Борисоглібський храми в Чернігові, собор Густинського монастиря, церкву в селі Жукля, Преображенський собор Максаківського монастиря, побудовою якого був започаткований новий тип храму на Лівобережжі, та інші. Згадані храми, а також чимало інших стали світовими шедеврами християнського церковного зодчества.
Отож, прийняття сіверянським краєм візантійського християнства зробило такі міста, як Чернігів, Любеч, Ніжин, Козелець одними з найкрасивіших і культурних міст не лише Русі, але і Європи.
Проте православ'я на Чернігівщині гартувалося у надзвичайно важких соціально-політичних умовах. З 1618 р. Чернігівщина потрапляє під владу Польщі. Православна церква опинилася в скрутному становищі. Це викликало закономірний протест право¬славного населення Чернігівщини, яке в XVII ст. активно включилося у національно-визвольну боротьбу проти національного, релігійного і соціального гніту. Та вже 1649 р. життя єпархії відновилося. У цей час її історія була нерозривно пов'язана з іменами таких діячів православної церкви та вітчизняної культури, як архієпископ чернігівський, видатний проповідник Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Димитрій Ростовський (Данило Туптало) та ін. Вони були духовними світочами для чернігівської пастви, своїми творами сприяли справі утвердження національної самосвідомості й національного самозбереження народу.
На кінець XVIII ст. припадає й святительське служіння подвижника й ревнителя благочестя Феодосія Углицького - архієпископа чернігівського. Наш "молитвеник кріпкий" і за свого життя, і після смерті обдаровує всіх, хто приходить до нього, благодаттю і духовними щедротами, які виливаються від його чудодійних мощей, що покояться в Троїцькому кафедральному соборі Чернігова.
Таким чином, з кінця XVII ст. і аж до початку XX ст. розвиток церковного життя на Чернігівщині проходив під знаком укріплення соборної самосвідомості православного люду. В Ніжині, Борзні, Глухові виникли знамениті церковні братства, що стали опорними пунктами релігійно-суспільної боротьби, осередками літературної полеміки й богословської роботи. Саме ці братства організовували школи, відкривали друкарні при монастирях, видавали книжки. У церковних школах викладались як церковні предмети -святе письмо, богослов'я, історія церкви, так і світські дисципліни - граматика, риторика, діалектика, музика, філософія.
Після революції 1917 р. Декретом про свободу совісті церква була відокремлена від держави і школа від церкви. Церква втратила всі привілеї державної релігії. Узятий більшовиками курс на войовничий атеїзм призвів до руйнування сотень тисяч храмів та мо¬настирів, вилучення церковного майна, у тому числі й безцінних історичних реліквій і, нарешті, фізичного знищення значної частини духовенства.
Однак протягом усієї своєї 1000-літньої історії церква завжди була з народом. Особливо яскраво це виявилося в роки Великої Вітчизняної війни. На окупованій території Чернігівщини православні священики брали участь у партизанському русі, монастирі були прихистком для наших поранених бійців. Церква будила моральні й духовні сили в народі. Попри всі труднощі її священнослужителі виконували свою спасенну місію: служили, проповідували, здійснювали всі життєво необхідні потреби.
Через тисячоліття чернігівці пронесли в первісній чистоті свій найбільший духовно-благодатний скарб - православну віру.
Віруючий народ чернігівський духовно вдосконалюється. Він звертає свої думки до глибокої давнини, до апостольських часів, коли один з апостолів Христових благословив Болдині гори й передрік, що Господь збудує на них багато церков.
У ці ювілейні дні на Болдиних горах знову споруджуються і повертаються віруючо¬му народові церкви.
Може здатися, що сьогодні не видно в Чернігівській єпархії яскравих, видатних осо¬бистостей на церковній ниві. Проте це тільки на перший погляд. Вони обов'язково були всі ці роки, і ми їх бачили і знали, з ними спілкувались, з ними трудилися, страждали й молились. Тих, які були раніше, пам'ятають донині, вони є і сьогодні, навіть не усвідомлюючи своєї значимості. Адже праведники святої церкви, за промислом Божим, не всі явлені, не всі прославлені, багато з них приховані від нашого зору, але вони нам світять, вони моляться за нас.
І за часів татаро-монгольського ira, і польсько-литовського гоніння, і в період культу особи та застою, коли свята церква потерпала від насильства, наруги і гонінь, коли ріками лилася кров християнська і сльози простих людей, хіба тоді не було подвигів мученичества, виявів милосердя та самопожертви? Були, безперечно.
Є такі подвижники благочестя й сьогодні - і в самій церкві, і в родині, в усякому званні, в усякій діяльності. Вони там, де не біднішає віра, надія і любов, де сходить на кожну християнську душу благодать Божа, яка "немічне зцілює й збідніле поповнює".
Чернігівська єпархія-мучениця, яка зазнала 400-літніх випробувань, Божественною благодаттю зміцніла і явила в собі багато святих угодників Божих, мучеників, праведників, великих мужів і славетних діячів.
Нині, слава Богу, церкві повертаються її святині - десятки давніх храмів та монастирів. Сьогодні ми можемо займатися духовною освітою - у Чернігові, наприклад, діє духовне училище псаломщиків-регентів, яке готує церковні кадри не тільки для єпархії, але й для всієї України.
Благодаттю Святого Духа наша свята церква, як і тисячу років тому, очищає від скверни гріха людину давню і тією ж благодатною силою створює нову людину, відкриваючи їй велич життя вічного.
Як справжнє золото в горнилі, у полум'ї набуває вищої якості, а домішки зникають, так і наша свята церква, уже вкотре переживаючи нелегкі часи випробувань, гартується й міцніє, а шумовиння розтає і зникає без сліду.
Наша церква, яка повсякчас "благовістувала мир... далеким і близьким" [Ефесянам. -Гл. 2:17], яка була матір'ю милосердя і осередком правди, і сьогодні залишається стовпом і утвердженням істини, і "врата пекла не здолають її" [Матвія. - Гл. 16:18].
Складаючи Господові щиру подяку за всі його благодіяння, будемо молитися, щоб він і далі посилав усім нам свою благодатну поміч.
|
