Церковна парафія як організаційна форма релігійного й громадянського життя людності Київської Русі досі не стала об'єктом глибоких і систематичних досліджень вітчизняної медієвістики. Проте за середньовіччя передусім і зосереджувалося історичне буття народу: тут спливало все життя християнина - від його народження й до самої смерті.
За обчисленнями А. Поппе, на Русі кінця XII - початку XIII ст. існувало 6 тис. парафій. Саме в цей час визначаються їх кордони і приходять у зіткнення, на що, зокрема, вказує ст. 48 Просторої редакції уставу Ярослава про заборону священикам без дозволу єпископа правити службу в "чужом прєдєлє". Гіпотетично церковні парафії на більш залюднених землях Південно-Західної Русі обіймали територію в 70-80 км (підрахунки Б. Сапунова). При цьому їх переважна більшість знаходилася, звісно, у сільській місцевості. Сільський священик був, відтак, ключовою фігурою у боротьбі церкви за вплив на основну масу населення Київської Русі. Йому необхідно було знати настрій своїх прихожан, їхні потреби й своєчасно реагувати на них.
Цей прошарок духовенства, що утворював підніжжя станово-корпоративної піраміди церковної організації, спершу поповнювався з представників різних груп населення давньоруського суспільства. Нерідко священиками ставали люди, які ще вчора були язичниками. Отже, шлях у попівство був відкритим і для них. Перешкодою було тільки вбивство, вчинене в язичництві. До цього слід додати, що вищі церковні ієрархи забороняли висвячувати на попа людину, яка мала "знамєніє на лиці, аки кровь". Інші фізичні вади кандидатів у попівство перешкодою не були.
Головною вимогою до тих, хто претендували на священицький сан, була грамотність, а також бездоганне моральне обличчя цієї людини. Новопоставлений піп певний час стажувався в соборній церкві кафедрального міста й лише після цього направлявся до своєї парафії. Священик повинен був слугувати моральним авторитетом, взірцем поведінки для своєї пастви. Передбачалась ціла система церковних покарань за порушення духовенством норм морально-етичної поведінки в побуті. Передусім засуджувалось пияцтво, що було вельми поширеним явищем й серед духовенства. Згідно з канонічними правилами, священик позбавлявся сану за пияцтво. Однак на практиці викритому в цьому занятті здебільшого просто приписувалось єпитимійне покарання. Мабуть, саме тому у своїх церковних настановах вищі ієрархи радили приходському духовенству уникати принад світського життя, мирських забав тощо.
Священик повинен був неухильно дотримуватися приписаних церквою норм поведінки навіть у найінтимніших сферах свого життя, зокрема подружнього. Він не міг, наприклад, створити сім'ю без церковного вінчання з жінкою, хай і з такою, яка мала дітей від першого шлюбу. Дізнавшись про подружню невірність дружини, священик повинен був або розлучитися з нею, або ж позбутися духовного сану. Вивергався він із нього, "іже блуд створить". Навіть тоді, коли священик мав тільки "мисль о блудє ілі піл в вечере, ілі глаголіл рєчі срамния, ілі кощунял, ілі лобзался", йому заборонялось наступного дня правити в церкві.
Великим гріхом для священика була участь у мирських забавах, таких, наприклад, як полювання та гра в шахи. Йому належало охайно одягатися й дотримуватися правил особистої гігієни. Священик не мав права піднімати руку на будь-кого, складати клятви чи бути свідком спору мирян. Йому не годилося також віддаватися лінощам, зневажати книжну премудрість і т. п. На наш погляд, ці благочестиві побажання не залишалися байдужими для основної маси парафіяльного духовенства.
Однак слід пам'ятати про те, що сільський священик ще жив в оточенні язичницького побуту й не завжди був спроможний піднестися над ним. Усталеною практикою в селах була, наприклад, участь священика у відправленні язичницького культу, що влаштовувався в честь Рода й породіль. Родові трапези протягом усього давньоруського періоду супроводжувалися виславлянням Богородиці.
Так переплітались язичницькі уявлення східних слов'ян з християнськими святами й обрядами. І на це не було ради.
Парафіяльному духовенству доводилось рахуватися з немеркнучим у давньоруському суспільстві авторитетом волхвів і "баб богомерзких". Більше того, запозичувався їхній великий досвід. Так, зізнаючись на сповіді у скоєних гріхах, священик каявся в тому, що користувався їхніми послугами: "Согреших волхованієм, і в чарованії, і наузи всякіє вяжа, і к волхвам ходих і ко обавникам, и к бабам ворожби дєля, і болєзні дєля, и прожитка для". Отже, не слід зводити взаємовідносини парафіяльного духовенства з волхвами тільки до конфронтації, як це нерідко подасться в літературі. Пристосовуючись до місцевих умов і традицій, церква прагнула успадкувати той великий культурний досвід, що нагромадився в східнослов'янському суспільстві протягом багатьох століть.
Парафіяльне духовенство існувало, головним чином, на прибутки, що надходили від пастви за відправлення культових обрядів (хрещення, сповідь, поховання тощо). Щоправда, "Святительське повчання новопоставленому священику" - канонічна пам'ятка XIII ст. - вимагало не приймати "приноси" від людей, особисті моральні якості яких суперечили погляду церкви на образ "справжнього" християнина. Однак у дійсності ці вимоги, очевидно, ігнорувалися, адже добровільні пожертви прихожан були головним джерелом матеріального забезпечення рядового духовенства. Принаймні джерела не вказують на якісь інші форми його утримання, зокрема наявність землеволодіння сільських чи міських храмів.
У кінці XII—XIII ст. простежується тенденція до встановлення професійної спадковості парафіяльного духовенства. Настанови й повчання вищих церковних ієрархів вимагали від священика, "чада своя кажи й учи своєму путі". Вибір дітей священиків зумовлювався, очевидно, не стільки корпоративними міркуваннями, скільки придатністю саме їх до виконання священицьких функцій.
Церковні ієрархи намагалися утвердити принцип колективної відповідальності родини перед парафіяльним священиком. Важливо підкреслити, що вже в XI ст. вони вимагали "мужеві с женою... каятися в єдиного отца". Практика покаяння й сповіді відкривала перед духовенством можливість проникнути в найпотаємніші глибини життя давньоруського суспільства. Ось чому тільки через систему церковних парафій церква могла ефективно здійснювати ідеологічний і морально-етичний контроль над масою християнізованого населення Київської Русі.
|
