Сьогодні жителям Чернігова поїхати у Київ, як кажуть, "раз плюнути". Сів на "маршрутку" і через півтори - дві години у столиці. Нашим пращурам здійснити таку мандрівку було значно складніше. Пішки цей шлях розтягувався на декілька днів, та й кіньми подолати його було нелегко. Невипадково Чернігівський князь Володимир Мономах, розповідаючи своїм дітям про те. як долав цю відстань "з заутрені до вечерні " на кращих у князівстві конях, згадував це з гордістю, наче про богатирський подвиг. Існував ще водний шлях, але слугував він лише у теплу пору року і теж займав чимало часу.
Позитивні зміни у транспортному питанні намітилися лише наприкінці позаминулого століття. Ось як це було.
В означений час річковий транспорт посідав головне місце у вантажних та пасажирських сполученнях Чернігова з навколишнім світом. Головною водною артерією тоді, як і сьогодні, була Десна, довжина якої у межах губернії дорівнювала 1130 км. Від Брянська до впадіння у Дніпро вона була переважно судоходною. Навігація тривала 8 місяців - з кінця березня до початку листопада. Щоб добратися водним шляхом у Київ, доводилося подолати 204 версти, на що витрачалося 13 годин навіть на пароплаві. Зворотній шлях (проти течії) тривав на три години довше
На початку двадцятого століття пароплавне сполучення між Черніговом та Києвом значно покращилось. На маршруті руху влаштували сім проміжних причалів, у тому числі в Моровську та Острі. І хоча тривалість подорожі збільшилася на чотири години, невисока ціна та комфорт продовжували приваблювати пасажирів, які сплачували за квиток усього 3 карбованці, що було удвічі дешевше, ніж на залізниці.
Що стосується залізничного сполучення Чернігова з Києвом, то його налагодили тільки у 1891 році, коли від станції Крути Московсько-Київсько-Воронежської залізниці до нашого міста проклали вузькоколійку довжиною 76 верст. Правду кажучи, доходила вона лише до лівого берега Десни і закінчувалася на відстані 5 верст від Чернігова (за сучасним Київським мостом), де у 1893 році збудували приміщення вокзалу. Але добратися до нього було неважко. У центрі міста (у районі сучасного магазина "Янтар") існувала станція МКВ залізничників, де продавали проїзні квітки та забезпечували пасажирів гужовим транспортом, на якому вони без усяких труднощів могли своєчасно доїхати до станції. Коштувало це від 15 до 30 копійок. Сама ж подорож потягом до Києва у вагоні першого класу обходилась у 7 карбованців, вартість другого та третього класів була значно меншою. Враховуючи те, що середня швидкість потяга не перевищувала 30 км за годину, неважко підрахувати, що шлях, враховуючи зупинки, тривав десь 6-7 годин.
Продовжували тоді мандрувати і на конях, але це вже не відповідало вимогам нового часу.
Коні поступились місцем автомобілям. Наприкінці 1908 року у Чернігівську земську управу надійшли одразу два прохання про надання дозволу на відкриття автомобільного руху між Києвом та Черніговом від киян І.М. Полякова та А.О. Прайса. Дозвіл був отриманий за умови виконання всіх встановлених для цього виду послуг інструкцій, які включали обов'язкову технічну перевірку транспортних засобів, дотримання тарифів як на пасажирські місця, так і на вантажі, правил дорожнього руху та його розкладу. На організацію роботи обом підприємцям було надано не більше двох років.
Розпочинався новий етап у історії міжміських транспортних сполучень.
| 
