У сучасних умовах, коли проявляється посилений інтерес до історії української державності, на порядок денний висувається необхідність постановки питання про роль і місце православної церкви в історії України. Без створення історії церкви та без вивчення національних релігійних рухів неможлива об'єктивна й всебічна реконструкція історії українського народу.
80-90-ті рр. XVII ст. - період, коли церковні відносини між Києвом і Москвою характеризувалися посиленням церковно-ієрархічної влади патріарха московського на Україні та послабленням привілеїв українських церковних ієрархів. Причина цього явища полягає як в недотриманні московською духовною владою своїх зобов'язань щодо української церкви, так і в політичній боротьбі між вищим духовенством на Україні.
У липні 1685 р. в Києві відбувся собор, під час якого на кафедру Київської митрополії був обраний Гедеон-Святополк, князь Четвертинський, а 8 листопада 1685 р. на урочистому служінні патріарха в московському Успенському соборі в присутності царів, виголошуючи архієрейську присягу, Гедеон обіцяв "повиноватися всегда отцу моєму, великому господину, святейшему киръ Іоакіму, патріарху Московскому, і всея Росії і севернихъ странъ...".
Після посвяти Гедеон одержав дві стверджувальні грамоти на Київську митрополію, що надавали йому владу над усіма єпископіями, архімандріями, ігуменствами, братствами, монастирями й церквами. Це означало, що Гедеон, по суті, у церковному відношенні ставав главою майже всього українського народу. Сприятливі політичні обставини (у цей час московський уряд, розірвавши мир із Туреччиною, уклав ряд вигідних угод із Польщею, серед яких і та, що всі православні єпископії на території Польщі збережуть свої права і вільності, а вище духовенство цих єпископій буде приймати посвяту від київського митрополита) обумовили те, що православні єпископи, які мешкали в польських володіннях, були змушені визнати над собою владу Четвертинського.
Проте повного об'єднання території всіх єпархій під владою київського митрополита в цей час не відбулося. Навпаки, його правовий статус зменшився.
Відомо, що ще в 1654 р. з-під влади київського митрополита вийшла Могильовська єпархія, яка перейшла до Московського патріархату. В 1667 р. під назвою Бєлгородської єпархії увійшла до складу Московського патріархату Слобідська Україна.
Спроба Гедеона посилити свою владу над Чернігівською єпархією призвела до виходу її з-під юрисдикції київського митрополита.
Одержаний ще під час собору 1667 р. по благословенні трьох вселенських патріархів титул архієпископа вже тоді давав чернігівському архієреєві право вести політику, незалежну від Києва. Тепер Лазар Баранович почав активно діяти. Він пише ряд листів царівні Софії й патріархові Іоакиму з проханням зберегти Чернігівську архієпископію. В листі від 7 березня 1688 р. архієпископ чернігівський прохає патріарха московського Іоакима прийняти архієпископію під своє благословення, поряд з іншими російськими архієреями та з поставленням його наступників у Москві, а не в Києві: "О таковую милость всемерно святині вашей, архіпастиря, отца і премилостиваго благодетеля моего, і благословенную грамоту мнє й по мне будущимъ архієпископамь Черніговскімь на сіє діло прошу..."
Царська й боярська ухвала відбулася 10 квітня, про що патріарх Іоаким оповістив Лазаря Барановича своїм листом від 15 липня 1688 р. Підтверджуючи рішення собору, який дав благословення й перейменував "єпископію... Черніговскую во архієпископію", патріарх московський повідомляв, що Чернігівська архієпископія більше не підсудна митрополитові київському й знаходиться "подъ нашимъ партіаршимь благословеніємь", архієпископи в
Чернігівську єпархію будуть посвячуватись "в царствующемъ градє Мо¬скве оть нашея мєрності патріарша Всероссійскаго престола".
Підпорядкування Чернігівської архієпископії під безпосереднє відання московського патріарха було підтверджено і царською грамотою від 24 червня 1688 р. У документі вмотивовується необхідність прийняття такого рішення і зазначається, що Чернігівська архієпископія одержала право "по степені мєжду російскими архієпископіями биті єй первой архієпископії".
У цей час ставропігією московського патріарха стає й Києво-Печерська лавра, про що повідомив 9 липня 1688 р. патріарх Іоаким Гедеона Четвертинського, митрополита київського. Говорячи про те, що з давніх-давен Києво-Печерською лаврою ніхто "не владєєть і не управляєть, кромє патріарша достоінства", Іоаким доводить до відома митрополита, що "та ставропігія патріарша намъ надлежить, і подсуцствуєть Московскому Всероссійскому престолу и всєхь сєвєрнихь странъ. 1 та обитель... оть всєхь же в духовномъ правленії начальстві." вільна. Архімандрит в цю лавру ні від кого іншого, як тільки від московського патріарха, "благословеніє пріємлєть".
Про те, що Києво-Печерська лавра звільнена від підпорядкування київському митрополитові й стає ставропігією московського патріарха, повідомляє Іоаким і Варлаама Ясинського - архімандрита Києво-Печерської лаври.
На шлях боротьби за незалежність від київського митрополита став і львівський єпископ. У своєму листі від 24 травня 1689 р. патріархові Іоакиму Иосиф Шумлянський скаржиться на утиски Гедеона Четвертинського і від імені єпископів луцького, львівського, перемишльського і білоруського просить патріарха звільнити їх від підлеглості київському митрополитові й відкрити особливу - Галицьку митрополію.
З усього вище сказаного можна зробити висновок, що характерною ознакою 80-х рр. XVII ст. стають прохання вищого українського духовенства до московського патріарха про звільнення його від підлеглості київському митрополитові. Користуючись ними, а також тим, що при настанові на кафедру Гедеона Четвертинського не обіцялося збереження привілеїв Київської митрополії, московський патріарх, використавши зручний момент, позбавив київського митрополита одного з важливих прав - володіння рядом українських єпископій та архімандрією. Київський митрополит фактично втратив канонічне значення окружного митрополита - глави підпорядкованих йому єпископій. Під його владою не залишилось практично жодного архієрея.
|
