Не дивлячись на те, що вже більше як тисячоліття відокремлює нас від тих легендарних часів, коли Київська Русь прийняла християнство, історія давньоруської церкви й досі залишається маловивченою. Не є винятком і Чернігівська єпархія.
Хоч вивчення історії Чернігівської єпархії розпочалося ще в середині XVII ст. (І. Галятовський, Д. Туптало), перші віки її існування і понині майже зовсім невідомі для нас. Практично всі дослідники та краєзнавці XVIII - початку XX ст. (О. Шафонський, М. Марков, М. Маркович, С. Котляров, Н. Барсов, П. Голубовський, Д. Багалій та ін.), які торкалися ранніх етапів історії Чернігово-Сіверської землі чи історії руської православної церкви (Є. Голубинський, митрополит Макарій Булгаков та ін.) тою чи іншою мірою порушували ці проблеми, та через брак письмових джерел об'єктивно не могли розв'язати більшості з них. Навіть такий знавець церковної історії (особливо регіональної), як автор семитомного історико-статистичного опису Чернігівської єпархії архієпископ Філарет Гумілевський, змушений був визнати, що при їх вирішенні доводиться вдаватися, головним чином, до здогадок та припущень.
В післяреволюційний період, коли і в цілому у вивченні церковної історії спостерігався помітний спад, зазначена проблема фактично опинилася поза увагою дослідників. Лише останнім часом, головним чином з нагоди святкування 1000-ліття хрещення Русі, з'явилася ціла серія наукових праць, присвячених цій події, автори яких поряд з іншими торкаються тою чи іншою мірою питань історії перших століть існування Чернігівської єпархії (М. Брайчевський, М. Дімник, А. Поппе, О. Рапов, О. Хорошев, Я. Щапов та ін.). Проте й нині, відзначаючи помітні зрушення у висвітленні ряду аспектів розглядуваної теми, необхідно знову звернути увагу на все ту ж вузькість джерельної бази досліджень: усі вони спираються, за рідким виключенням, на відомості лише письмових документів. У той же час майже зовсім не використаним залишається чималий інформаційний потенціал археологічних матеріалів, обсяг яких за останні десятиліття збільшився в кілька разів.
На територіях, що в давньоруські часи входили до складу Чернігівської єпархії, на сьогодні досліджено кілька тисяч курганів, причому окремі некрополі вивчені повністю чи майже повністю (Автунічи, Пересаж, Шестовиці, Чернігів, Квєтунь та ін.). Понад тисячі поховань досліджено на ґрунтових міських (переважно в Чернігові) та сільських (Березанка, Ліскове і т. д.) могильниках. Це дає змогу, на основі вивчення еволюції поховального обряду та аналізу супроводжувального інвентаря простежити темпи християнізації різних регіонів Чернігово-Сіверської землі. Ці висновки до певної міри корегуються співставленням кількості знайдених у пам'ятниках Х-ХІІ ст. предметів язичницького та християнського культу чи предметів з відповідною символікою, сфрагістичних матеріалів тощо за географією їх розповсюдження. Чималу інформацію утримують пам'ятки давньоруської монументальної архітектури, кількість яких на території Чернігово-Сіверської землі завдяки археологічним відкриттям зросла більше ніж удвоє. Таким чином, комплексне використання археологічних та письмових джерел разом із застосуванням нових методів досліджень значною мірою дозволяє зрушити ряд питань з мертвої точки.
Одним із перших серед них постає питання про час хрещення чернігівців та його "організаційні форми". Враховуючи роль і місце Чернігова в історії Південної Русі, є всі підстави вважати, що хрещення чернігівців відбулося незабаром після проведення таких заходів у Києві та Новгороді і проходило, мабуть, за аналогічним сценарієм. Проте в Чернігові язичницькі жерці встигли сховати головну святиню - срібного ідола, який був знайдений у 1701 р. під час земляних робіт при спорудженні дзвіниці колегіуму. За традицією, з нього були виготовлені царські врата для іконостаса Борисоглібського собору. Проведена в січні 1987 р. перевірка легенди із застосуванням спектрального аналізу підтвердила можливість виготовлення врат з язичницького ідола, сировиною для якого, в свою чергу, слугували срібні арабські монети – дирхеми.
Без сумніву, в ті часи було зруйновано й багато інших язичницьких святинь на Чернігівщині. Не виключено, що відгуком цієї боротьби є й відомі священні дуби з вбитими в них нижніми щелепами свиней, знайдені в Десні в 1909, 1975 та 1984 рр.
Дослідниками неодноразово відзначалося, що затвердження християнства у свідомості давньоруського суспільства розтягнулося на декілька століть, і духовне життя на Русі довгий час визначалося явищем, що відоме під назвою православно-язичницького синкретизму. Одним з яскравих проявів його є розвиток поховального обряду в Х-ХІУ ст.
Аналіз поховальних пам'яток Чернігова свідчить, що перші ознаки зростаючого впливу нової релігії відносяться тут до другої половини X ст., хоч домінуючим до кінця X ст. було тілоспалення. Запровадження християнства не призвело до миттєвої зміни поховальних звичаїв на всій території Чернігівської землі. Щоправда, практично з кінця X -початку XI ст. не лише зникає обряд тілоспалення, але й припиняється спорудження курганних насипів на всіх дружинних некрополях в околицях Чернігова (Шестовиця, Табаївка, Седнів та ін.). У той же час у групах, не пов'язаних з похованнями представників соціально-політичної верхівки суспільства, насипи зберігаються ще понад століття (Шестовиця - Узвіз, Чернігів - Болдині гори та ін.), а в сільській місцевості - майже до кінця XII ст., але вже з обрядом тілопокладення - спочатку на рівні давнього горизонту, а потім і в ямах, що в цілому майже не суперечило вимогам християнської поховальної обрядності. Ще довше трималися язичницькі пережитки в землях радимичів та в'ятичів, на північ та північний схід від кордонів Руської землі, де в найвідцаленіших лісових районах тілоспалення доживає майже до кінця XII ст., а кургани - чи не до XIV ст. В усякому разі, у землях в'ятичів ще в XII ст. від рук язичників гинули проповідники християнства (святий Кукша 1113 р.). Довгий час існували в поховальних звичаях й окремі пережитки язичництва (навіть в ґрунтових могилах): часткове спалення небіжчика чи сліди вогню в похованні, використання різноманітного поховального інвентаря та поминальної їжі тощо. Помітно швидше нові поховальні звичаї перемагають у містах та їх найближчий окрузі, що окремими дослідниками навіть було сприйнято за зміну етнічного складу населення.
Не менш яскравим свідченням живучості язичництва є різноманітні амулети, що вважалися за обереги. Серед них - кам'яні "громові сокири" та стріли, що останнім часом знайдені під час розкопок як в селищах, так і в містах; підвіски-лунниці, різноманітні шумлячі і т. д. Поступово зростає й кількість знахідок предметів християнського культу (хрестики-тільники та енколпіони, литі та кам'яні іконки, деталі церковних речей та ін.), що є порівняно частими навіть для селищ XII ст., особливо в центральних райо¬нах Чернігівської землі, тоді як північніше їх значно менше. Відзначимо, що принаймні з XII ст. це зростання відбувається не лише за рахунок імпорту, але й завдяки місцевому виробництву, про що свідчать знахідки ливарницьких формочок і в містах (Чернігів, Серенськ), і в окремих селищах (Путивськ), а також серійність певних категорій хрестів-тільників та деяких видів енколпіонів.
Дискусійним є й питання про час утворення єпархії та імена її перших ієрархів. Церковна традиція, спираючись на свідчення Никонівського літопису та "Життя святого Леонтія Ростовського", пов'язує заснування Чернігівської єпархії з приходом до Києва в 992 р. митрополита Леонта, який висвятив єпископів до Новгорода (Іоакима), Чернігова (Неофіта), Ростова (Феодора), Володимира-Волинського (Стефана) та Бєлгорода (Микиту). Але оскільки в інших, більш ранніх, літописах перша згадка про чернігівського єпископа (і саме про Неофіта) відноситься лише до 1072 р., дослідниками висловлювалося припущення, що заснування чернігівської кафедри відбулося лише при Святославі Ярославичі, тобто після 1054 р., або за часів володарювання в Чернігові Мстислава Володимировича у 1024-1036 рр.
На думку інших дослідників, Чернігівська єпархія була започаткована ще за Аскольда - в IX ст., але з іменами перших її ієрархів у джерелах вийшла плутанина. Останнє твердження, очевидно, справедливе, оскільки всі синодики Чернігівщини (Спаський, Любецький, Сіверський, Єлецький та ін.) і навіть Никонівський літопис згадують лише одного єпископа Неофіта, і зразу ж за ним услід ідуть, у більшості з них відомі й за іншими джерелами, Іоан, Феоктист та ін. Однак згадка Чернігівської єпископії вже в середині XII ст. в переліку єпископських кафедр Русі на другому місці після Новгородської (заснування якої наприкінці X ст. сумнівів у більшості дослідників не викликає), але перед Білгородською (започаткування якої Володимиром Святославичем також визнається), на нашу думку, дає можливість вважати, що ця подія мала місце все ж таки наприкінці X ст. Не все остаточно з'ясовано і з рядом інших подій початкового етапу історії єпархії (існування в Чернігові в другій половині XI ст. митрополії, черговість висвячення деяких чернігівських єпископів, імена яких відомі лише за згадкою в сино¬диках; початкове місцерозташування єпископського двору; взаємовідносини державної та церковної влади у різні періоди і т. д.).
Недостатньо вивчені й пам'ятки монументальної архітектури Чернігово-Сіверської землі, значна частина яких відкрита завдяки проведенню багатьох археологічних досліджень. Зроблені нещодавно спроби запропонувати періодизацію етапів розвитку чернігівської архітектури навряд чи поставили кінцеву крапку: за попередніми прогнозами, уже найближчим часом можна чекати відкриття нових монументальних споруд XI—XIII ст. Значно гірший стан справ із вивченням решток дерев'яних церков XI—XIII ст., що, за невеликим виключенням, практично невідомі. їх картографування, у поєднанні з ретроспективним використанням відомостей пізньосередньовічних джерел, дозволило б реконструювати мережу сільських парафій.
Недостатньо розроблена історія чернігівських монастирів давньоруського часу. Від¬носно непогано вивчений Антоніїв (Іллінський) монастир в Чернігові, в той час як історія інших і досі залишається чи не суцільною "білою плямою".
Додаткових досліджень потребує й історія формування чернігівського пантеону міс¬цевих святих (Ігор Ольгович, митрополит Костянтин І, Михайло Всеволодович та його боярин Федір) та роль вихідців з Чернігівщини (Антонія, Феодосія, Миколи Святоші, Данила та ін.) в зміцненні християнства на Русі, що лише фрагментарно висвітлені в сучасній історіографії.
Нарешті, необхідно визнати й незадовільний ступінь вивченості впливу подій сере¬дини XIII ст. на подальшу історію Чернігово-Сіверської землі та Чернігівської єпархії, з яких більш-менш відомими є загибель у 1246 р. чернігівського князя Михайла Всеволодовича, пізніше канонізованого, та факт переносу наприкінці XIII ст. кафедри до Брянська, який менше постраждав від монголо-татарської навали.
|
