Погибнеш, згинеш, Україно Не стане знаку на землі, А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний, За що тебе Тосподь кара, Карає тяжко? Ці слова великого поета Тараса Григоровича Шевченка безпосередньо можна віднести до подій голодомору в Україні у 1932-1933 рр. Завжди так було, що найбільше зло приходить під виглядом найбільшого добра - так сталось і з нашим народом. На даний час вже достеменно відомо, що голод в Україні зроблений штучно комуністичним режимом - це історичний факт, підтверджений численними архівними матеріалами, свідченнями очевидців подій. Основними причинами голоду були: суцільна колективізація селянських господарств, розкуркулювання, тотальні хлібозаготівлі за принципом про-дрозкладки із застосуванням репресивних заходів, репресії дорослого чоловічого населення. В результаті цього геноциду, за різними даними, в Україні в 193233 роках загинуло від 6 до 11млн. чоловік. Про жахіття, вчинені тоталітарним сталінським режимом у 30-ті рр. XX ст. в нашому краї, ми дізнаємось із спогадів очевидців, які зберігаються в архіві НІКЗ "Гетьманська столиця". Осипова Євгенія Григорівна, 1914 року народження, Батурин. "Я працювала в колгоспі "Червоний маяк" свинаркою, хотіла їсти, а не було чого. Ми ходили по полю, збирали підмерзлу картоплю і пекли з неї млинці. Якось мати напекла млинців з просяної луски, усі поїли і нічого, а батько 1882 року народження ледве не вмер, цілий тиждень лежав пластом. Сусіди їли сеймові ракушки, цим і врятувалися від смерті. Через Батурин проходило дуже багато голодних людей, просили з'їсти будь-що, ладні були віддати за їжу все - одяг, золото, різні речі. У кого були харчі, наживались на людському горі. І своїх, голодних односельців, було багато. Було йдемо з поля, а діти малі лежать посеред дороги і просять хоч крихітку хліба. У мене була маленька, суха скоринка, я її смоктала під час роботи, щоб приглушити голод. Віддала цю скоринку діткам, а вони стали обціловувати мені ноги - за маленьку обсмоктану скориночку!" Стовпець Іван Оксентійович, 1914 року народження, Батурин. "У сім'ї було 9 чоловік, в тому числі дві батькові сестри - інваліди дитинства. Батько був плотником, заробляв по людях, але охочих щось будувати не було. їли ракушки з Сейму, а щоб перебити їх тяжкий дух, заправляли товченим ри-жеєм. Варили всіляке зілля. Рятували нас граки, бувало, ловимо їх по цілому мішку. Батько опух од голоду, але не помер. Вмирали дуже старі одинокі люди. Я бачив як помер зайшлий чоловік. Він прийшов звідкись з торбою, у кар'єрі впав, набрав в рот землі і помер." Але були люди, які не залишались німими учасниками цих подій. Серед них, зокрема, був і житель Батурина БоканьМикола Федорович 1881 року народження, котрий в роки голоду разом із своїм сином Борисом намагалися показати суспільству жахливі картини дійсності, фотографуючи реальне життя односельчан, вони зробили 42 знімки та 30 негативів на склі і плівці. 17 жовтня 1937 р. Миколу Федоровича та його 28-річного сина заарештували, звинувативши в контрреволюційній діяльності. Слідство тривало рік, обох Боканів, які вперто не визнавали своєї провини, звинуватили і винесли вирок: 8 років таборів старшому, 5 років -молодшому. Звідти вони не повернулися. Лише в 1980-х роках їх було реабілітовано (посмертно). Незалежна Україна на офіційному рівні вшановує загиблих під час Великого голоду з 2005 року. В містах і селах нашої держави встановлюються пам'ятні знаки, відкриваються все нові і нові імена замучених людей. За ініціативи райдержадміністрації після пошукових робіт вийшла в світ книга "Голодомор 1932-33 рр. на Бах-маччині очима очевидців", знято віде-офільм "Голодомор на Бахмаччині: очевидці свідчать", створюється фотоальбом "Свіча пам'яті". Цьогоріч в Батурині на кошти районного бюджету і благодійників було встановлено дерев'яний хрест, до якого в День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій зійшлись люди, аби запалити свічки та хвилиною мовчання пом'янути рідних, односельців. Для того, щоб обрати місце встановлення знаку, серед батуринців проводили анкетування, та конкретно територія не була названа, і місце обрали за архітектурною доцільністю. Страшна трагедія не відходить в минуле, а продовжує жити в серцях сучасників. І всі заходи, які нині проводяться, свідчать про піднесення національної свідомості та громадської активності населення. Нові публікації, які виходять по даній темі, проливають світло на білі плями історії, однією з яких довгий час був голодомор в Україні. Нація мусить знати свою історію, своїх героїв і кривдників, щоб виставити справедливу оцінку не лише подіям, а й тим, хто ці події творив. Це наш обов'язок перед пам'яттю безневинно загиблих.
