Міста XVII-XVIII ст. були важливими торговельними центрами. В цей час слова "місто" і "ринок" були синонімами. Про це свідчить запис П.Алепського: "...мы прибыли на базар, вернее город". Це говорить про високий рівень товарно-грошових відносин в тогочасному місті. Друга структурна частина території міста була торгово-ремісничим центром. Майже всі, хто тут жив, були зайняті ремеслами, промислом чи торгівлею. Зовнішні вулиці, що вели від "зовнішніх брам", обов'язково проходили через ринок, а отже були природним продовженням шляхів, що з'єднували базар з іншими населеними пунктами. Фактично вони виступали центральними вулицями, які проходили повз цитадель, так як ринок розташовувався навпроти в'їзної брами на дитинець. В кожному місті кілька разів на тиждень відбувалися торги, а також один-три рази на рік - ярмарки, що тривали тиждень, а інколи й довше. Центральна частина площі ділилася на земельні ділянки, на яких стояли дерев'яні чи кам'яні торгові комори, в основі яких лежала кліть. Ринок в тогочасному місті по периметру був забудований цеховими будинками, торговими дворами, житловими подвір'ями. На ринку великого міста чи недалеко від нього стояв будинок полкової чи сотенної канцелярії. Зачасти неподалік від будинку канцелярії розміщувалася тюрма. В архівних документах зберігся запис про Сосницю: "Канцелярия сотенная - деревянная, старая, о пяти покоях. Непоодаль оной - тюрьма деревянная, старая" в канцеляріях споруджувалися глибокі погреби з тайниками. На ринковій площі чи неподалік зачастую споруджували й міські собори (Березне, Переяслав, Батурин). Ф.Вебер, резидент Ганноверського курфюрста при московському царі Петрі I , згадував про Батурин: "...це місто мало колись величний замок і чудовий собор, було обнесене старими оборонними мурами". Внутрішні вулиці призначалися для обслуговування потреб мешканців самого міста: під'їзду до дворів, виходу до валу. Вони в основному забудовувалися ремісниками і торговцями. Невеликі провулки вели до вилазок, з'єднували між собою громадські й адміністративні установи, а інколи й вели до тупикових воріт. Вулиці тогочасних міст не були широкими. Щільність забудови була великою (на 400м - 9-10 подвір'їв), цим саме пояснюється велика руйнація міст від пожеж. Як свідчать переписи населення XVII-XVIII ст. територію міст заселяли козаки та міщани (тобто ремісники і торговці). За переписом 1654 р. у Батурині було 635 дворів (360 козацьких і 275 міщанських). Як уже зазначалося раніше, ремісники переважно будувалися на внутрішніх вулицях. Приблизно 80% ремісничих подвір'їв у великих містах, що слугували торговельними центрами, припадало на периферійні вулиці та провулки. На центральних вулицях великих міст майже не було ремісничих подвір'їв. Якщо й траплялися (5%), то лише тому, що деякі із ремісників поєднували ремісництво з торгівлею. В тогочасних містах можна було простежити таку тенденцію: заселення ремісників відбувалося за фахом і в окремих частинах міста. "Кутками" селилися шевці, кравці, гутники, кушніри та інші, або ж на окремих вулицях і провулках. Назви таких вулиць та провулків збереглися і до сьогодні. Так, наприклад, на території Батурина зберігся топонім "Гончарівка", "Шовковиця". Музиканти селилися ближче до міської площі, що слугувала торговим, адміністративним та громадським центром. Оскільки територія фортеці була щільно заселена, то козацькі садиби розміщувалися в передмісті та на його околицях, так як потребували значної площі земельної ділянки. Козацька старшина, як свідчать укладені контракти на початку XVIII ст. будувала кам'яні хороми. Це був досить значний комплекс будівель і споруд, що влаштовувався за принципом великого шляхетського двору XVII ст. Двір оточувала міцна дерев'яна огорожа з брамою. У центрі садиби стояв великий мурований одноповерховий будинок на склепінчастих льохах (підвалах). Він мав вхідний ганок, з якого можна було потрапити в сіни, а звідти - в кімнати, розташовані обабіч (опис будинку Кочубея В.Л.). У складі двору мали бути й інші житлові будівлі, та не муровані, а дерев'яні, а також курінь для варти, будинки для челяді, лазня, колодязь, кухня з пекарнею, комори, льохи, льодовні, стайні, кузня, солодовня, пивоварня - всього близько 16 споруд. За 2 км на південь від фортеці Батурин розміщувалася заміська резиденція гетьмана Мазепи, а поруч і садиби представників козацької старшини (Пилипа Орлика та інших). В описі Батурина 1726 р. зазначено: "...двір задом на Гончарівці, в якому Мазепа сам жив, у цьому дворі муровані палати порожні, розбиті, там же церква дерев'яна." Неподалік замку на Гончарівці розміщувався "...двір з садом і домове мале будування колишнього полковника прилуцького Горлен-ка...", "... пусті неогороджені двори інших "зрадників" Ломиковського, Орлика, Григорія канцеляриста." Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що українська фортифікація XVI - початку XVIII ст. мала поєднати місцеві традиції оборонного будівництва з віяннями нового часу, інженерного мистецтва. Саме з XVI ст. артилерія починає дедалі ширше застосовуватися у військовій справі всіх народів Європи і, таким чином, примушує фортифікаційне будівництво відповідним чином пристосовуватися до нових обставин ведення бойових дій. Поступово на теренах України все більшою стає частка укріплень, споруджених за канонами, так званої, регулярної забудови, що набуває поширення в Західній Європі приблизно на століття раніше. Проте фортифікаційне мистецтво в Україні мало певні особливості. По-перше, надзвичайна прив'язаність до місцевості (яку відзначають чимало дослідників) спричиняла майже повсюдну нерегулярність або напіврегулярність побудови та конфігурації фортечних мурів. По-друге, сама побудова укріплень була розрахована на ведення активної оборони, так як людський фактор в українській фортифікації продовжував традиційно відігравати надзвичайно важливу роль. По-третє, природно-геологічні умови зумовлювали характер укріплень різних регіонів України. Так, для Правобережжя були характерними муровані замки, для Лівобережної України - дерев'яно-земляні, для низу Дніпра — земляні укріплення. По-четверте, вказане вище "відставання" від Західної Європи в розвитку військово-інженерної думки приблизно на століття таким насправді не було. Просто вдосконалення фортифікаційної системи, розрахованої у першу чергу на опір традиційному ворогові — татарам та туркам — не було потреби проводити такими темпами, як на Заході. Історичні умови на теренах України були дещо іншими, відповідно, старі замки баштово-вежової конструкції ще довгий час відповідали покладеним на них завданням. Окрім того, масове розташування більшості українських укріплених пунктів просто не могло дати необхідного для бастіонної системи простору. Відповідно, модернізація укріплень проводилася шляхом прибудови споруд бастіонної системи до старих укріплень з боку найбільшої небезпеки. По-п'яте, для української фортифікації, особливо, часів Визвольної війни, надзвичайно характерним є тісне поєднання польової та довготривалої фортифікації. Виходячи з усього вище сказаного, приходимо до висновку, що Батурин XVII-XVIII ст. був одним із найпотужніших фортифікаційних укріплень, важливим суспільно-політичним, торгово-ремісничим та культурним центром не тільки України, а й Європи.
