Найбільше козачих полків під час війни з Наполеоном дали Полтавщина і Чернігівщина. Саме тут збереглися козаки; тут ще сильні були бойові козацькі традиції. Жили навіть окремі учасники й свідки славних запорозьких походів. В пам'яті козаків та селян ще зберіглася героїчна оборона Полтави, славнозвісні повстання на чолі з Павлюком, Остряницею, Гунею, Семирічна війна, коли лівобережні козаки разом з слобідськими в складі російської армії жорстоко били армії Фрідріха II. Ось чому в цих губерніях з особливою радістю населення вступало в козачі полки для боротьби з наполеонівськими загарбниками.
Відомий український поет, автор "Енеїди" і "Наталки Полтавки" Іван Петрович Котляревський, який формував у містечку Горошині п'ятий Полтавський козачий полк і був першим його командиром, писав, що "козаки вступають з задоволенням, охотою і без найменшого суму".
Але досить важко було з комплектуванням полків офіцерськими кадрами. Вони набирались з поміщиків або службовців, які раніше були на військовій службі. Деякі з цих відставних офіцерів відмовлялися йти в похід, посилаючись на різні хвороби. Але було чимало таких, які вважали справою честі служити вітчизні. Так, надвірний радник Свічка став командиром шостого Полтавського полку і пішов у далекий похід разом з своїм 12-річним сином.
Комплектуванням українських козачих полків особисто керував великий російський полководець М.І.Кутузов. Довідавшись про нестачу командного складу в полтавських полках, він наказав генерал-губернаторові закликати на службу місцевих "старих відставних унтер-офіцерів". На чолі козаків Кутузов хотів бачити людей, які знають мову і побут козака-українця. Він пізнав і оцінив цих ветеранів у багатьох битвах кінця XVIII і початку XIX століття.
Структура українських козачих полків 1812 року була інша, ніж у XVII-XVIII століттях. Полк складався не з сотень, а з 8 ескадронів, причому 4 ескадрони становили батальйон. Ескадрон мав 150 козаків, а полк, таким чином, — 1 200 чоловік. Це без командного складу. За такою системою будувалися полки легкої кінноти російської армії, хоч українське козаче військо, як і донське, уральське та інше, офіційно не належало до легкої кінноти, а становило окрему категорію її.
Озброювалися козаки тією зброєю, що збереглася в них. Найлегше було зі списами — їх мали майже всі. Шаблі, рушниці, пістолі знаходили в старовинних дідівських скринях. Хоч це була і застаріла зброя, але випробувана в минулих боях батьками й дідами. В кого не було шаблі — той робив її сам з коси.
Наприкінці вересня 9 полтавських і 6 чернігівських козачих полків — 18 000 чоловіка — були вже готові вирушити в похід.
Одночасно формувалося і народне ополчення з селян Чернігівщини і Полтавщини. Командиром чернігівського ополчення був Микола Гудович, генерал у відставці. За два місяці він організував 10 піхотних і 6 кінних полків, які налічували 26 тис. бійців. Ополченці мали навіть невелику артилерію.
Центральною фігурою ополчення був мужній і хоробрий український селянин — рідний брат козака. Ополченці не дуже були обізнані з військовою справою, але палко любили свою батьківщину і готові були вмерти за неї. Цілком влучно тогочасні документи називають ополченців "захисниками".
Так створювалися козачі і ополченські полки на Лівобережній Україні.
Захопивши Білорусію і Смоленську губернію, наполеонівські загарбники намагались вдертися на Україну — Київщину і Чернігівщину. Але всі спроби ворога кінчалися сумно для нього — український народ, разом з російським народом, давав рішучу відсіч окупантам.
Починаючи з вересня 1812 року, ополчення і козачі полки Чернігівщини захищали велику лінію, що йшла по кордону Київської, Чернігівської губерній і далі на північний схід. Деякі чернігівські і бузькі полки несли службу в гарнізонах кріпостей Мозирської і Бобруйської, а 2-й Чернігівський козачий полк становив гарнізон висунутого на захід Пінська.
Оборона кріпостей мала велике значення, бо по лінії, яка з'єднувала їх, ішли з України боєприпаси і продукти для військ. Служба на кордоні супроводжувалась багатьма сутичками з ворогом.
16 вересня ворожий загін зайняв м. Рогачів і рушив на Чечерськ, де стояв гарнізон підполковника Кленовського — в складі 400 піхотинців і 500 козаків. На допомогу Кленовському російське командування негайно відправило З ескадрони чернігівських козаків і 1 000 ополченців з кількома гарматами. Ворог далі не пішов.
Відважно бився з ворогами 2-й Чернігівський козачий полк, який становив гарнізон Пінська. 5 тисяч німецьких піхотинців і кавалеристів з 10 гарматами наступали на Пінськ, який захищали всього 350 козаків і єгерів.
В кінці жовтня чернігівське ополчення об'єднується з полтавським, яке досі було в резерві. Об'єднуються також і майже всі козачі полки. На чолі всіх цих сил стає Гудович. Він одержує наказ від Кутузова — наблизитись до Білорусії. Таким чином, ополченню доручались наступальні операції.
Начальник об'єднаного ополчення досить швидко збирає свої розкидані полки. 4 листопада Гудович доповідає Кутузову: "виступаю з наявністю, яка в мене є, і з частинами, які займають кордон Мглинського і Суражського повітів. Частина ж чернігівського ополчення, яка розміщалася на кордонах Новозибківського і Городницького повітів, вступила в Білорусію і прямує на Чечерськ, а тим, що перебувають на кордонній лінії від Києва до Лоєва, надіслано наказ вирушити до Могильова".
Полтавське ополчення за диспозицією виступило на Білицю і Нове місто.
Бойова служба українських козачих полків і ополчення не припинилася з вигнанням інтервентів з нашої країни. Вона триває і в 1813 - 1814 роках у складі російської армії. Українські воїни ходили в далекі закордонні походи. Героїчно билися вони на полях Німеччини і Франції.
1-й Бузький полк, як і раніше, діяв у складі загону Дениса Давидова.
1-й Чернігівський і 2-й Полтавський козачі полки в 1813 році перейшли в розпорядження головної квартири. (За архівними матеріалами)
|
