Час біжить швидко, швидко змінюються цілі епохи - навіть за життя одного покоління. Цінності перехідного періоду завжди сумнівні - тим і небезпечні, бо є загроза забути, а відтак і втратити все напрацьоване дідами-прадідами, а то й зовсім викреслити їх з пам`яті. А безбатченкам, як відомо, море по коліна…
Аби зберегти нашу минувшину, пам`ять про своїх попередників, про їхні моральні цінності, побут, спосіб життя - а в цілому ті корені, на яких тримається й росте дерево роду людського - ми й публікуємо матеріали про населені пункти Коропщини. Можливо, в чомусь вони не досконалі, не повні (цей пласт ще піднімати й піднімати), та, безперечно, люди знайомляться з ними зацікавлено, діляться своїми спогадами - і так разом створюється історія району. Левова частка праці в зборі та оформленні матеріалу належить вчителям та учням загальноосвітніх шкіл району.
Сьогодні наша розповідь про Атюшу. Фактично вона розпочалася в одному з попередніх випусків газети нарисом про І.М. Пилипця. Загалом - то був гарний період в житті села. Нині ж запрошуємо вас повернутися в давні часи, матеріали про які кілька десятиліть тому зібрали члени краєзнавчого гуртка Атюшівської середньої школи під керівництвом вчителя історії Павла Євменовича Ярмольченка та вчителя географії Назара Петровича Рубаника. Ці знахідки лягли в основу історичної частини книги "Атюша. Життєві верстви", впорядкованої у 1999 році В.І. Мисником за підтримки І.М. Пилипця. Ця книга - дуже цікава й ґрунтовна розповідь про село та його людей, з фрагментами якої ми вас і знайомимо.
Атюшівська територіальна громада за населенням нині найбільша в районі серед сільських рад - на 1 січня 2009 року тут налічувалось 1572 мешканці. До неї входить п`ять населених пунктів: Атюша (центр сільради, 1308 жителів), Кучі (13 жителів), Лубенець (88), Пуста Гребля (155), Рубаників (8). Село Атюша розташоване за 22 кілометри від райцентру Короп та за 15 кілометрів від залізничної станції Алтинівка, за 4 кілометри від автошосе Київ-Москва. Енциклопедичний довідник "Чернігівщина" зазначає, що село було засноване 1650 року. Вірогідніше вважати, що цим роком датується перша згадка про Атюшу.
Назва населеного пункту походить від назви річки Атюша, яка протікала через середину села і впадала в річку Сейм. У селі зберігся давній переказ про виникнення назви річки. Йшли три поселенці, і в долині невідомої річки зустрілися з вовком. Один з них крикнув - "А!", другий - "Тю!", а третій - "Ша!". З цих вигуків і виникла назва річки, а ті люди заснували на ній поселення. Ми часто всерйоз не сприймаємо такі перекази, хоча схожі факти мають місце в топонімії.
Пошуки кореня - "атю" в довідкових виданнях української мови вказують на можливість походження назви села від слова "атю", що означає бери, лови.
У XVII-XVIII століттях Атюша перебувала у власності Новомлинського Кербутовського монастиря. "Мазепина книга" (упорядник Ігор Ситий) вказує на належність села до Батуринської та Новомлинської сотень. Борис Крупницький у книзі "Гетьман Мазепа та його доба" згадує Атюшу у зв`язку з подіями російсько-шведської війни. Про них нагадують яри за селом, які називають Швединими. В місцях перебування козацького отамана Морозенка до сьогодні існує топонім - Морозів пруд.
Є свідчення, що атюшани у 1708 році зустріли Мазепу з Карлом ХІІ хлібом-сіллю. Також у "Мазепиній книзі" знаходимо документ про те, що в січні 1726 року атюшівський отаман Іван Гаркавенко разом з товаришем Остафієм Боченком давав свідчення у справі ревізії колишніх маєтностей Івана Мазепи.
Після того, як Україна підпала під володіння Москви, Атюша стала центром волості Кролевецького повіту Чернігівської області, до якої входили села Билка, Ксендзівка, Мельня, хутори Горохово, Рубаників, Пуста Гребля, Киселівка, Лотошевський, Гончарівка (тепер Лубенець).
За кріпаччини в селі мешкали поміщики Косач, Тарасов, Коронний, поручик Литовський та інші. У своєму володінні вони мали кращі землі. Пан Косач мав 200 десятин, Тарасов близько 500. У ХІХ столітті в селі працювали 2 цегельні, 7 олійниць, 52 млини-вітряки, 4 приватні крамниці та 1 шинок. 5000 десятин землі в окрузі розподілялися так: у поміщиків - 1500, у багатих селян - 2000 десятин, у середняків - 1000 десятин, у бідняків - 500 десятин (на 600 дворів).
За землю селяни платили грошовий податок в розмірі 95 копійок за десятину та оброк продуктами. За оренду землі у поміщиків віддавали 50% зібраного врожаю. До революції 1917 року наймити отримували 3-4 карбованці за місць. У 1866 році в Атюші налічувалось 503 двори, 3058 жителів; 1897 році - 698 дворів і 3646 жителів. Працювала земська школа, бібліотека. 1857 року в селі побудували Миколаївську, а 1890-го Михайлівську церкви, які збереглися до наших днів.
У середині ХІХ століття навколо Атюші почали засновуватись хутори. Хутір Лотошевський виник до скасування кріпаччини. Пан Косач зі своїм управителем Лотошевським продав селянам біднішу землю, і першим поселенцем хутора став козак з Атюші Тимофій Сергієнко.
Хутір Рубаників заснували після звільнення селян, у 1875 році. Першими його поселенцями стали Прокіп та Клим Рубаники.
Хутір Гончарівка (Лубенець) заселився приблизно у 1880 році. Першим його мешканцем був козак Іван Петрович Кіт. А назва виникла від того, що в хуторі зупинялось на ночівлю багато гончарів, які везли продавати горшки із-за Десни до Батурина та Бахмача. Пізніше хутір отримав назву Лубенець - від однойменного урочища.
Приблизно в тих же роках виникли хутори Киселівка та Пуста Гребля. Біля Пустої Греблі на болотах була насипана земляна гребля, яка часто розмивалась водою і ускладнювала проїзд. Звідси й назва поселення. А хутір Кучі заснували в 1917 році. Першим його поселенцем став атюшівський козак Мануїл Омелькович Запорожець. У 1918 році туди переїхав Антон Ричик. Назва ж поселення виникла від назви урочища, яке з трьох сторін було оточене непрохідним болотом і нагадувало кучу (купу). Гадають, що в давнину на місці урочища було глибоке озеро.
Місцеві старожили розповідали, що урочище Кучі стало місцем зборів незадоволених царською владою мешканців села та студентів. Їх організовував син священика Іван Львович Юницький (від якого батько пізніше відрікся, сказавши "…отрекаюсь от чада свого…") та студент з Карильського Лисенко. До них приєднався козак з Атюші Сидір Сергійович Карацюба. У 1905 році Юницький і Карацюба брали участь у повстанні проти царської влади, за що Юницького стратили, а Карацюбу зіслали на каторгу.
