Радянську владу у Краснопіллі встановили у січні 1918 року. Непростими для села були роки колективізації., Великої Вітчизняної війни, про що збереглися спогади його мешканців. Велика робота проводилася в Краснопіллі з ліквідації неписьменності дорослого населення. було відкрито чотири пункти з ліквідації неписьменності, де навчалося майже все село.
Під час колективізації немало заможних селян було розкуркулено. Бідніші у 1930-1931 роках об`єдналися у колгоспи, яким дали назви "Искра революции", "8 марта", "Червоне поле", "Червоний ранок". Їх об`єднання в єдине колективне господарство відбулося у червні 1950 року. Головою новоствореного обрали Михайла Петровича Маюру. На початку 1970-х років колгосп перейменували у "Рассвет", а у 1992 році у "Світанок". У різні часи господарство очолювали Віктор Іванович Чернявський, Василь Захарович Максименко, Андрій Олександрович Мазепа (головував з 1960 по 1988 рік), Петро Дмитрович Кузьменко (змінив на посаді А. О. Мазепу, очолює сільгосппідприємство і зараз).
Велика Вітчизняна війна покликала на фронт боронити Батьківщину 727 мешканців Краснопілля. 439 із них нагороджено орденами і медалями. Серед них - Олександр Григорович Лабур (воював у партизанському з`єднанні Сабурова), Василь Захарович Корсун, Іван Андрійович Муха, Петро Іванович Корсун, Василь Сергійович Хмара. У партизанському з`єднанні Ковпака воювала Ганна Михайлівна Борисенко, яка загинула смертю хоробрих.
У 1915 році у центрі Краснопілля було встановлено надгробок на братській могилі сімнадцяти радянських воїнів, які загинули у 1941 році при обороні села. 308 краснопільчан загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. До 9 травня 1976 року за кошти самообкладання у центрі села споруджено меморіальний комплекс, який складається із статуй "Скорботна мати" та "Невідомий солдат" ті мармурового надгробку з прізвищами загиблих односельців.
У 1982-1984 роках мешканці Краснопілля Василь Миколайович Лебедько та Анатолій Вікторович Іллющенко проходили військову службу в Афганістані. Обидва там були поранені і, на щастя, повернулися додому.
У 70-х роках минулого століття в Краснопіллі активно велося будівництво. У 1971-1972 все працездатне населення брало участь у зведенні сільського будинку культури. У 1975-1976 роках за колгоспні кошти було побудовано адмінбудинок, друге приміщення школи на сім класних кімнат.
Нині у Краснопіллі працюють ЗОШ I-III ступенів, ФАП, будинок культури, бібліотека, відділення зв`язку.
Уродженцями села є: лікар-письменник, професор медицини, якого визнав увесь вчений світ Західної Європи,О. С. Шкляревський; генерал-лейтенант О. В. Сухомлин; державний і партійний діяч К. В. Сухомлин. Краснопільську середню школу закінчував В. М. Нікітін - поет, журналіст, який багато років очолював редакцію газети "Нові горизонти".
Історія Краснопілля ХХ століття у спогадах його мешканців
Хмара Василь Сергійович (1923 р.н.)
Жили ми дуже бідно. У колгосп вступало дуже мало людей. Чоловіків, які не хотіли вступати до колгоспу - забирали і висилали «на Соловки». Я не пам`ятаю, щоб звідти хтось повернувся. Їсти не було чого. При колективізації забрали в нас усе: корову, коня, 5 овечок, порося зарізали на очах. Заховати нічого не можна було - все знаходили. Сільські активісти ходили по хатах і говорили, щоб віддавали все добровільно. Коли до нас прийшов голова колгоспу зі своїми підопічними, я сховався на печі. Мама кинула на піч оклунок з житом, десь півпуда - хтось це побачив, хотіли відібрати. То я не довго думаючи, кинув жменю зерна прямо в обличчя голові. Він розсердився, і забравши людей, пішов ні з чим. Так ми і рятувалися деякий час. Потім рвали цвіт конюшини, сушили, просівали і пекли млинці. У нашої сусідки тітки Мотрі було троє дітей - одне під одне. Сусідка в полі, а вони самі бідні кричать, плачуть, просять їсти. Мати їх лякала: "Мовчіть, а то в колодязь повкидаю". Так і померли всі. У тітки моєї, яка жила в лісі, забрали хату, тому змушена була жити в погребі. Дуже бідувала, теж померла з голоду. Інші сусіди теж дістали лиха: вигнали їх з хати, посадили на підводу і повезли під Алтинівку, висадивши на мосту. Оговтавшись, повернулася бідна жінка з дітьми пішки додому, де їх прихистили добрі люди. А ще чутка пішла селом, що зерно, яке відбирали в людей вантажили в ешелони на станції Алтинівка, але нікуди не відправляли. Так воно там і пропало. А люди пухли і гинули з голоду.
Забрали мене на фронт у 1943 році, як визволили наше село від німців (а до цього село було в окупації нікого не призивали в воєнкомат). Я воював на першому Білоруському фронті. Командуючим фронтом був маршал Рокосовський. Я був командиром роти артрозвідки. Відстань пройшли від Гомеля і до Берліна. Був нагороджений трьома орденами "Червона зірка", двома орденами "Вітчизняна війна", медалями "За бойові заслуги", "За визволення Варшави", " За взяття Берліна", "За перемогу над Германією". Закінчив війну у Берліні. Після війни ще два роки прослужив. Повернувся додому у квітні 1947 року. Пішов працювати у колгосп бухгалтером. Пропрацював десять років до 1957, а потім працював до 1990 року у будівельній бригаді села.
Настенко Євдокія Василівна (1921 р.н.)
Народилася я 16 березня 1921 року в с. Краснопілля в сім`ї бідняка. Пам`ятаю, як при колективізації забрали все у нас: корову, коня, лоша, свиней. Нас вигнали з хати, а в хаті брали все що хотіли. У мене було п`ять братів старших. Один їхав на коні і кінь злякався, брат упав з коня і поламав хребет. Його принесли в хату і положили на лавку. Раніше одіял не було, а були лижники (домоткані ковдри) і мама говорить до брата: "Давай застелю під тебе, може не заберуть". Але ж один витіг і того лижника, а брата за ноги викинув на вулицю. Згодом він помер.
Добре пам`ятаю, як батька хотіли записати до колгоспу, але він не хотів туди іти бо десь почув, що колгоспників згодом будуть вішать. Його шукали, він і серед ночі тікав через вікно. А мама заяву написала до колгоспу, щоб нас не трогали. Але ж їй сказали, що є хазяїн і він хай іде в колгосп. Батько не пішов, а в нас забрали все і ми залишилися на вулиці. Два роки ми жили хто де, старші брати ночували в людей по клунях. Нас з меншим братом пускав сторож ночувати у хлів до волів, там було тепліше. Всі пухли від голоду. їли, що попадалося під руку: клівер, ботвину, колосся собирали, як ніхто не бачив. А як кого побачать, то били і кіньми наїджали.
Через два роки скитання по селу повернулися до своєї хати. Материної сестри чоловік працював у конторі, і коли хату нашу виставили на торги, він її купив за 300 рублів.
А у одних наших сусідів, як розкуркулювали, то зняли український костюм. І хтось із куркулів забрав собі додому, а його жінка у неділлю пішла в цьому костюмі до церкви. Сусідка наша побачила її в ньому і коли вийшли із церкви, то вона її розділа на вулиці і забрала костюм назад.
Коли вже почалася війна, то багато наших сільських людей повбивало. Часто бомбили село німецькі літаки. Хоть по радіо і оголошували, що як бомбитимуть, то мирні жителі ходіть у білих платках, щоб було видно солдати чи ні. Ніхто ж не бачив яка війна, всім було цікаво як літаки літають, дивляться і не всі ховаються у окопи. Окопи копали на городах, але було і таке, що в окопи попадали бомби.
Раз так здорово горіло село. На одній вулиці згоріло вісім сараїв підряд. Раніше жили всі хата в хату, хлів у хлів. І як загориться один, то пішло по всій вулиці.
Цикал (Сідько) Марія Аркадіївна (1930 р.н.)
Пам`ятаю, коли в роки війни наше село було захвачене німцями (1941 - 1942р). вони тоді жили в приміщенні теперішньої школи. Одного разу, під час обстрілу із самольотів, ми сиділи у погребі і до нас зайшов німець. Тоді сиділа з нами одна дівчинка - сирота. Він нам щось говорив, але ми нічого не розуміли. Тоді він став показувати мімікою, батько мій щось трохи розібрав. Німець забрав дівчинку із собою, ми думали що він її уб`є, але через деякий час він її привів і приніс нам хліба, конфет і ще всякої їжі. Батько потім нам розповів, що в нього на Батьківщині остались свої діти і він за ними скучає, тому часто приходив до нас, грався з нами і приносив гостинці.
У 1943 році село звільнили від німців.
У воєнні роки всі діти села бігли на роботу, бо треба якось було виживати і щось їсти. Пам`ятаю як ловили блох на коноплях. Брали кусок полотна, прив`язували по краях дві палки, полотно намазували патокою чи чимсь липким і вдвох бігли, а блохи на полотно прилипали. Пам`ятаю як і солому скирдували босими. А плата була - трудодні, а в кінці року давали на трудодень по 5 копійок.
Після війни у 1945 році пішла працювати виконавцем, потім пошту розносила. В той час стали великі налоги за землю. Потрібно було виконувати норму молока, м`яса, яєць. Коровам не можна було накосити сіна, а як накосиш - то спалять як побачать. Корів годували лабуззям із картоплі, кукурудзи. Післявоєнні роки 1946-1947 рр. багато людей голодувало, потрібно було виконувати доведену норму, а хто не виконував то садили до в`язниці. Хліб пекли із гнилої картоплі, такий що ножем не можна було різати. Вулицями не можна було пройти, так воняло, бо картоплю ж гнилу мили у кожному дворі, а вода стікала на вулиці.
Десь у 1950 роках село почало потихеньку розбудовуватися.
У 1955 - 1956 рр. на підняття колгоспів стали присилати "тридцятитисячників"
До нас прислали Чернявського Віктора Івановича. Під час його головування збудували електростанцію, світло можна було світити до 24 години. Збудували свій радіовузол, поставили динамік біля контори. Відтоді новини слухало все село. В той час населення в селі було десь до двох тисяч. Пропрацював Віктор Іванович в нас десь два роки. Після нього у 1957 році стає головою Максименко Василь Захарович.
Я працювала з 1956 року по 1972 рік секретарем сільської ради, а з 1972 року по 1986 рік головою сільської ради. На той час в селі було багато комуністів, тому що тоді заінтересовували - якщо ти доярка, то групу корів кращу дадуть, якщо тракторист то трактор новий. Я теж була комуністкою, посада не дозволяла не бути нею.
Габа Олександра Василівна (1928 р.н.)
В нашій сім`ї було четверо дітей. У власному господарстві мали коня, корову, свиней. Коли почалася колективізація, потрібно було все здати до колгоспу. Батько добровільно не захотів іти в колгоспники і віддавати все. Тоді до нас у хату прийшла група людей, все забрали, нас повикидали із хати. Ми стояли по коліна в снігу голі, босі, голодні і плакали. Батька побили і забрали із собою. Більше до нас він не повернувся.
Наша сім`я вижила в ті страшні часи, хоча було дуже важко. Тяжко працювали в колгоспі, їли молоде листя, кропиву, бурячиння. Коли вдавалося назбирати прілого колосся - то це було свято. Його перетирали і пекли млинці.
Поляка Марія Макарівна (1924 р.н.)
Народилася я 19 листопада 1924 року в с. Краснопіллі. Батька мого звали Поляка Макар Петрович, маму - Поляка Євдокія Семенівна. Було в нашій сім`ї шестеро дітей: брати - Михайло, Андрій, Олексій, Микола, сестра Олена та я. жили на околиці села біля лісу.
Під час голодомору всі дуже страждали. Не було чого їсти, в що одягнутися. Мені тоді було вісім років, то подробиць не запам`ятала. Згадую тільки, що весь час хотілося їсти. А їсти не було чого. Ходили з іншими дітьми збирали щавель, лободу, кору з дерев. Мама все те перетирала та пекла якісь перепічки. Дрібну картоплю збирали по полю, варили в мундирах та їли.
Крім того, активісти ходили попід хатами і все забирали. Забирали все, що їм подобалось. У нас забрали скатертину зі столу, рядно з лежанки. Мати заховала в піч квасолю, в горшки - жито. Все знайшли, остались голі і босі.
Мама з батьком ходили на роботу, та мало що приносили додому їстівного. Все віддавали нам , дітям. Від недоїдання та важкої роботи мама померла, а ми з батьком якимсь чудом вижили в те страшне лихоліття.
Павлюк (Книр) Ольга Іванівна (1921 р.н.)
У моїх батьків було п`ятеро дітей: два брати - Іван і Сергій, я та сестри -Марія і Параска. У 1930 році батько поїхав кудись на заробітки, але так і не повернувся. Коли почали створювати колгоспи, то ми добровільно туди записалися. Віддали коня і збрую - все що у нас було. Після цього нас із матір`ю ніхто не чіпав.
Ми з мамою ходили на роботу - пололи зернові культури (свиріпу зривали руками). За це давали 200 грам зерна і записували трудодні. А ще давали по скибці хліба на обід.
Навколо села було багато хуторів. При колективізації людей примусово стали "переганяти" до колгоспу. Люди розбирали свої хати у хуторах і строїлись у селі.
В селі на той час було п`ять колгоспів: "Іскра Революції" - створений у листопаді 1930 року; "8 Марта" - створений 8 Березня 1931 року; "Червоний ранок" - створений у березні 1931 року; "1 Травня" - створений у квітні 1931 року; "Червоне поле" - створений у травні 1931 року. Об`єдналися ці колгоспи в один у 1950 році, став один колгосп "Сталіна". Головою цього колгоспу стає Маюра Михайло Петрович.
За період ВВВ багато село бомбили. Побито було багато скоту і людей. У 1943 році німців із села вигнали і більше вони в наше село не поверталися. А молодь із села ще до 1945 року брали на фронт.
Литвиненко Ніна Михайлівна (1935 р.н.)
У 1957 році приїхала працювати вожатою у Краснопільську середню школу. Також була редактором колгоспної газети "За урожай". Працювала учителем початкових класів, потім організатором позакласної роботи, завучем, директором.
Багато випускників пішло з нашої школи. Деякі досягли успіхів. Коток М.М. став викладачем військової академії у Санкт-Петербурзі, Костирко В. - викладачем Політехнічного інституту в Києві, Костирко С. - лікарем у Полтаві, Борисенко В. - стоматологом у військовому госпіталі, Новосілець В. - капітаном корабля.
