Отже, плінфа, залишки якої експонуються у Мізинському музеї, належала міській церкві. Радичевське місто було в окрузі церковним, торговельним, культурним і військовим центром.
Від храмів, що будувалися з каменю (Грузія, Крим), залишилися руїни, від наших (дерев`яних), звісно ж, нічого не залишилось. Тому уламки плінфи, виявлені нами при розкопках Музейної гори, звідки археологічний інвентар зносить вода з часів мисливців на мамонтів, наводять на думку, що тут у ХІІ-ХІІІ ст. була якась культова споруда на фундаменті з привезеної, можливо, з Радичева плінфи. Ще Гумілевський населені пункти, де були церкви, називав селами, а "пункты без церкви" - "деревнями". "Мезин - село, т.е. с храмом", - писав він. Але тут іде мова про "Грамоту Северского монастыря" 1551 року. Плінфа з "Мізинської каплиці", створена в дотатарський період, лежала разом з керамікою Х-ХІІІ ст. Її привозили сюди так само, як і скляні жіночі прикраси, кам`яні хрестики, шиферні пряслиця з міста Овруч (Житомирщина). Ці речі ми у 1965 році знаходили прямо на дорозі, коли у нас почали будувати ферму. Чи була там колись "своя капличка", сказати важко. Але городище, досить високий оборонний вал, рів і дві "надвратні вежі" із західної в`їзної дороги там були. Вони простежені розкопками автора. Про те, що на Хуторищі теж займалися проблемами християнізації населення, боротьбою з язичництвом, говорять знайдені там предмети християнської релігії.
Мізинська Іллінська церква
Місце, де освячено церкву, вважають священним, але нова Мізинська церква була споруджена не на Музейній горі (вона дуже мала), а на Церковній горі, де був двір феодала Мізя - засновника Мізина нового. Раніше тут могла бути якась дерев`яна каплиця. У ХVІІ ст. Мізин був "селом з храмом", але за грамотою Сіверського монастиря 1551 р. вже була відома знаменита Мізинська дорога, що через "деревню Студенку", Лощенську переправу вела до Новгорода-Сіверського (села Студінка, Лоска нині Новгород-Сіверського району, розташовані неподалік від Мізина). Тому монахи тут мали "Мезинские пруды, рыбные ловли и бобровы гони" (Гумілевський).
Місця ці по ріці Лоска та Студінка, Карасівка відбилися у літописах. Так, у грамоті Сіверського монастиря, підписаній у 1551 році Іваном Грозним, сказано: "Да под Карасёвою пристню, ёжь-частокол поперк течии реки - для ловли рыбы". Міст цей вів монахів до переправи у с. Лоска Східна до Мізина з його принадами.
Курилівка не згадується, вона (за Гумілевським та нашими розкопками) існувала на острові Дубина як "селище Рожницкаго" або "Скрыпкино дворище".
Із знищеного торгівцем риби величезного архіва Чернігівського архієпископа Філарета Гумілевського відомо, що у 1732 р. літописець-священик Мізинської церкви Семіон Григор`єв мав у Мізині приход мешканців із Курилівки та Ігнатівки (Ігнатівка (Гнатівка) - село Новгород-Сіверського району, розташоване за кілька кілометрів від Курилівки та Мізина). А в тих приходах "435 человек обретается в 90 дворах". Далі священик записав, що "всяких чинов: обоего пола не исповедовавшихся и не причастившихся - муж. 7, и ж. 7, в том числе - Явесько Киселенок за хлебным промыслом, Миколая Омельяненка сын Иван за панщиною, Петра Поддубного жена Параскевья за дворовым делом, Ониськи Довгуленка жена Ирина: не в чом до церкви ходить - с них изыскан штраф".
Композиційно Мізинська церква копіювала тип церкви в Чорнотичах, що на шляху до Чернігова. У 1930-х роках її розібрали і поруч побудували школу.
Гумілевський, очевидно користуючись "літописом із Мізинської церкви", писав, що у 1732 р. ігнатівці, можливо, з волі монахів, відвідували церкву у Мізині. Але пізніше (до побудови своєї Ігнатівської церкви) відвідували Дігтярівську церкву (Дігтярівка - село Новгород-Сіверського району, розташоване неподалік від Мізина), яка була відкрита у 1710 р. Поєднав Мізин і відрізану болотами Ігнатівку "Накіт" - гребля, яку проклали по болоту у 1708 р. за планом Мазепи шведи. Перед походом шведів у Мізин Мазепа і Карл ХІІ довго вивчали його околиці в підзорну трубу з недобудованої Дігтярівської церкви, яку вважають шедевром культової архітектури краю. Одна з наукових праць назвала її "дивним храмом Покрови на Десні". І це так: ми - курилівці - завжди милувалися її чудовим силуетом, що примхливо висів у голубому серпанку над кручею. У 1960-х роках учитель Сергійчик, пам`ятаю, часто виходив із школи на Козьмакову гору і милувався цим краєвидом у бінокль. Його здивуванню не було меж, коли раптом верхівку церкви, вдягнену в риштування, розвалили...
Цій дивній споруді явно не поталанило. У 1943 році в її барабан, де сидів фашист із біноклем, влучив снаряд, але церква стояла й пораненою! Я, йдучи у 1950 році до армії, "увічнив" її на своєму першому живописному етюді в альбомі, який узяв із собою. Дещо "пощастило" храму у 1960-х роках, коли на працівника, що її розбирав із ломом, зверху зірвалася цеглина, що влучила, казали, йому у голову... Далі руйнувати храм дігтярівці відмовилися. Але і скаліченим він є окрасою нашого краю, зведеною на кошти гетьмана Івана Мазепи.
Звідси він зі шведами восени 1708 року виступив на Батурин через Мізин, де, як пам`ятник тих подій, біля переправи шведів зберігся дуже товстий дуб, вершину якого, мабуть, перебило ядром. Супутник Карла ХІІ Крман тоді в щоденнику записав: "Ми 10 листопада рушили з с. Гірки через Ігнатівку... На сусідній гірці ми побачили дерев`яну церкву і монастир, оздоблений кількома чудовими вежами. Подібного... ми в цих краях не бачили" (Крман. Подорожній щоденник. 1999, с.39).
Деякі журналісти пишуть, що все це було у моєму хуторі Курилівка. Але таке є неможливим, бо тоді на місці Курилівки була "тайга", а Курилівка існувала як хутір шляхтича Рожницького на болотнім острові Дубина, відрізана від Ігнатівки кількакілометровими болотами, де ще у 1942 році жили партизани, яким баба Полька носила їжу. Є спокуса гадати, що усі "церковно-монастирські дива" були на Дубині чи на сусідньому грудку Гірочки, де шляхтич мав дачу - огороджений двір. Можливо, там і була якась сімейна каплиця, але якби то була церква, то мені про це розповіли б нащадки слуг шляхтича Ларченки - мої інформатори, знавці історії краю.
