Багаті традиції має історичне краєзнавство на Чернігівщині, однак організаційне оформлення історико-краєзнавчого руху відбулося тільки на зламі XIX—XX ст. Його провідними осередками стали Чернігівська губернська архівна комісія (1896—1919 рр.) і Ніжинське історико-філологічне товариство (1894—1919 рр.)- У цей час у регіоні було відкрито низку музеїв, активізувалася робота по вивченню та охороні історико-культурної спадщини. Розвиткові історичних досліджень сприяло проведення у Чернігові XIV Археологічного з'їзду (1908 р.). Розгортали свою діяльність Церковно-археологічна комісія при єпархіальному древлесховищі та Чернігівський підвідділ Київського відділу Російського військово-історичного товариства. У січні 1917 р. було створено Чернігівський відділ Товариства захисту і збереження пам'яток мистецтва і старовини, а наприкінці травня того ж таки року — громадський Комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва. Таким чином, зусиллями кількох поколінь місцевих дослідників було закладено надійні підвалини для подальших широкомасштабних історико-краєзнавчих досліджень. Саме це, зрештою, дозволило піднести краєзнавчий рух у 20-х рр. XX ст. на якісно новий рівень. Загалом натоді в Україні діяло близько 10 тисяч різноманітних краєзнавчих осередків, які слушно називали "органами самопізнання країни" або навіть "академіями наук на місцях". Провідну роль у їхній діяльності відігравали досвідчені фахівці старого вишколу, які охоче передавали свої знання науковій молоді. Впродовж першого післяреволюційного десятиріччя на хвилі національно-культурного відродження краєзнавці, як правило, знаходили спільну мову з місцевими органами влади. Ситуація принципово змінилася на гірше на початку 30-х рр. Масові репресії, до яких вдався у боротьбі з будь-якими проявами опозиції тоталітарний режим, своїм вістрям були спрямовані проти національної інтелігенції. Це знекровило краєзнавчі осередки і значною мірою спричинило занепад краєзнавчого руху загалом. Аналіз архівних матеріалів і друкованих джерел дає підстави стверджувати, що на прикладі Чернігівщини можна з'ясувати практично усі аспекти розвитку історичного краєзнавства в Україні у 20—30-х рр. XX ст. Слід також мати на увазі, що у роботі йдеться про історико-краєзнавчий рух у межах колишньої Чернігівської губернії, яка охоплювала увесь великий історичний регіон України — Північне Лівобережжя, або Чернігово-Сіверщину. На підставі декрету Раднаркому України від 1 квітня 1919 р. "Про передачу історичних пам'ятників і предметів мистецтва до відання Народного комісаріату освіти УСРР" при Чернігівському губернському і повітових відділах освіти почали створюватися комітети охорони пам'яток мистецтва і старовини (КОПМіСи). Вони мали здійснювати реєстрацію, охорону, вивчення та популяризацію історико-культурної спадщини. Вже наприкінці квітня 1919 р. почав діяти Чернігівський губКОПМіС, що складався з п'яти секцій: археологічної, архітектурної, музейної, архівно-бібліотечної та етнографічної. Через брак кваліфікованих кадрів більш-менш активну діяльність змогли розгорнути тільки деякі повітові КОПМіСи — Прилуцький, Сосницький, Чернігівський, Ніжинський. Вони виявляли, обстежували, брали на облік пам'ятки старовини, музейні збірки, приватні колекції, архіви і бібліотеки. Внаслідок цієї кропіткої роботи у 1919 р. було складено попередній реєстр пам'яток історії й культури на терені Чернігівщини. Співробітники губКОПМіСу здійснювали археологічні розвідки у Чернігові. Прилуцький КОПМіС влітку 1919 р. розповсюдив спеціальну відозву й інструкцію щодо збирання пам'яток фольклору. На засіданнях комітетів заслуховувалися також наукові доповіді й реферати з історії краю. Важливими краєзнавчими осередками стали музеї. У 1927 р. у регіоні діяли Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Новгород-Сіверський, Сосницький, Остерський, Конотопський музеї, а також меморіальний музей М. Гоголя при Ніжинському інституті народної освіти. Значні наукові результати дали, зокрема, розкопки давньоруського городища й курганного могильника у с. Шестовиці, які проводила експедиція Чернігівського музею у 1925—1927 рр. під керівництвом відомого археолога П. Смолічева. Фронтальне археологічне обстеження Середнього Подесення здійснили співробітники Сосницького музею, який очолював відомий краєзнавець Ю. Виноградський. Поселення трипільської культури в с. Євминцях, давньоруське городище у с. Старогородцях досліджували співробітники Остерського музею, яким завідував географ і краєзнавець А. Розанов. Під керівництвом чернігівських етнографів Б. Луговського та Б. Пилипенка на терені краю працювали фольклорно-етнографічні експедиції. Увагу науковців привертало вивчення історії міст і сіл Чернігівщини. З ініціативи директора Прилуцького музею В. Маслова у 1927 р. розпочалося складання "Географічного словника Прилуччини", який включав нариси про населені пункти, річки, озера, урочища та історичні пам'ятки регіону. У музеях зосереджувалися рукописи й особисті речі Т. Шевченка, Л. Глібова, М. Коцюбинського, М. Заньковецької та інших діячів української культури, чий творчий і життєвий шлях був пов'язаний з Чернігівщиною. При Чернігівському музеї у першій половині 20-х рр. діяло губернське екскурсійне бюро, співробітники якого розробили кілька маршрутів історико-краєзнавчих екскурсій. Розгорталася і видавнича діяльність музеїв. Низку каталогів та путівників опублікували співробітники Чернігівського музею. Значний інтерес становлять два випуски "Бюлетеня Прилуцького музею", що містять не тільки інформаційні матеріали, але й наукові розвідки. На музеї покладалися також функції по охороні пам'яток старовини. У 1927 р. Чернігівський, Ніжинський та Прилуцький музеї підготували їх ґрунтовні реєстри. Того ж таки року Наркомат освіти УСРР оголосив Спаський, Успенський і Троїцький собори у Чернігові історичними пам'ятками всеукраїнського значення. Значну роль у розвитку історичного краєзнавства на Чернігівщині відіграли архівні установи. У 1922 р. при губернському відділі народної освіти вже функціонувало архівне управління, яке наступного року перейшло до відання губвиконкому. У 1925 р. у зв'язку з адміністративно-територіальною реформою були створені Чернігівське, Ніжинське й Прилуцьке окружні архівні управління. Для зберігання, упорядкування й наукової розробки архівних матеріалів у 1923 р. засновано Чернігівський губернський (з 1926 р. — крайовий) історичний архів. Архівосховища існували також при Ніжинському та Прилуцькому окружних архівних управліннях. Спираючись на документальні матеріали, архівісти вивчали історію краю. Про підсумки своїх досліджень вони доповідали, зокрема, на засіданнях семінару, що діяв на базі Чернігівського історичного архіву наприкінці 20-х рр. Керував роботою цього семінару вчений-архівіст П. Федоренко, який створив ряд праць з історії Чернігівщини XVII—XVIII ст. та регіональної історіографії. Ще восени 1922 р. під керівництвом В.В. Дубровського при Чернігівському інституті народної освіти виник студентський історико-архівний гурток. Гуртківці брали участь в археологічних розкопках, а під час канікул збирали по селах фольклорно-етнографічні матеріали. У середині 20-х рр. студентський історико-архівний гурток діяв і у Ніжинському інституті народної освіти. Помітну роль у розгортанні історико-краєзнавчих досліджень в регіоні відіграла Науково-дослідна кафедра історії та культури мови, створена в лютому 1922 р. при Ніжинському інституті народної освіти. Протягом 1924—1925 рр. кафедра видавала власний "Бюлетень" (вип. 1—3), а згодом її співробітники публікували свої студії в "Записках Ніжинського інституту народної освіти". Наукові інтереси співробітників кафедри зосереджувались головним чином довкола питань історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. Г. Максимович і М. Бережков продовжували вивчати соціально-економічний розвиток і політичний устрій Гетьманщини, українсько-російські відносини тієї доби, питання регіональної історіографії. У 20-і рр. досить широка мережа краєзнавчих осередків виникла у загальноосвітніх школах. У другій половині 30-х рр. шкільні краєзнавчі об'єднання займалися виключно дослідженням природи та продуктивних сил. Провідну роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень у регіоні відігравало Чернігівське наукове товариство, створене 1920 р. з ініціативи наукової та творчої інтелігенції міста. Спочатку воно мало статус філії Українського наукового товариства у Києві, а з 1925 р. почало діяти у системі Всеукраїнської академії наук, яка затвердила в жовтні того ж таки року його статут. У 1924 р. було відкрито філіал у Сновську (нині м. Щорс). На початку 1921 р. виникло Сосницьке науково-дослідне товариство. Незабаром відділення товариства було створене у Мені. У січні 1925 р. відбулися установчі збори Ніжинського наукового товариства. У середині 20-х років почало функціонувати Остерське наукове товариство, що об'єднувало близько 50 чол. Його члени, зокрема, проводили розкопки в Острі, селах Євминцях, Булатові, Вовчку, збирали пам'ятки фольклору. У 1919 р. було організовано Товариство по дослідженню Прилук та повіту, яке проводило археологічні розкопки, допомагало місцевим органам влади охороняти пам'ятки історії й культури. Влітку 1926 р. у цьому місті виник гурток краєзнавців, які поставили собі за мету вивчати історію і природу Прилуччини. Краєзнавчі осередки певний час діяли у Борзні, Городні, Лосинівці, Мрині, с. Софіївці (нині — Щорського району). У 1927 р. у Лосинівці навіть відбулася районна краєзнавча конференція, яка підбила підсумки роботи аматорів і накреслила подальші шляхи її вдосконалення. У другій половині 30-х рр. розвиток історичного краєзнавства на Чернігівщині, як і в Україні в цілому, був штучно перерваний внаслідок втручання тоталітарної держави у наукове і культурне життя. Громадські краєзнавчі об'єднання були ліквідовані, припинилося видання історико-краєзнавчої літератури, значна частина фахівців зазнала необгрунтованих репресій. Усе це вкрай негативно позначилося на рівні й масштабах історико-краєзнавчих досліджень і зумовило занепад краєзнавчого руху.
Володимир Ткаченко
|
