Краєзнавство як наука інтенсивно формувалося у XIX ст. В Україні воно має свої традиції. Значний вклад у його становлення і розвиток внесли діячі науки та культури минулого — Й. Левицький, М. Максимович, М. Драгоманов, В. Пассек, О. Лазаревський, П. Єфіменко, Д. Яворницький та багато ін. Вивчення рідного краю, його історії, культури, природи стали важливою частиною життя та творчості геніїв України — Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. Участь Т. Шевченка в Київській археографічній комісії, його малюнки пам'яток культури України, а також замальовки та опис побуту і звичаїв казахів є визначним внеском у краєзнавство. Значними центрами краєзнавчої роботи стали Харківський, Київський та Новоросійський університети, Товариство ім. Нестора-літописця, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Одеське товариство історії і старожитностей, Комісія з опису губерній Київського навчального округу, Чернігівська губернська архівна комісія та інші організації. Звіти про ці дослідження частково публікувалися у виданнях місцевих статистичних комітетів, губернських архівних комісій та в часописі "Киевская старина". На зламі XIX—XX ст. створюється ряд визначних краєзнавчих регіональних колекцій — В. Тарновського у Качанівці, Г. Галагана у Сокиринцях, М. Судієнка у Новгороді-Сіверському, засновуються музеї в Києві, Полтаві, Житомирі, Катеринославі, Хоролі та інших містах. У роки І Світової та громадянської воєн більшість краєзнавчих колекцій зазнали значних втрат, проте зусиллями ентузіастів основна частина експонатів була врятована. Практично повністю припинилися наукові дослідження.
20-ті роки стали часом відродження та розвитку краєзнавчого руху. Саме тоді термін краєзнавство замінив собою термін "батьківщинознавство" ("родиноведення") і утвердився як назва громадського руху та науки. У 1921 р. відбулася І Всеросійська конференція з краєзнавства, що передувала створенню краєзнавчих організацій в інших регіонах країни. Науково-методичним центром цієї роботи в країні стало Центральне бюро краєзнавства, створене у 1922 р. при Всеросійській академії наук. У 1923 р. розпочала роботу краєзнавча комісія Всеукраїнської академії наук, а у 1925-му відбулася І Республіканська краєзнавча конференція, де був створений Український комітет краєзнавства. У 1927—1930 рр. виходив часопис "Краєзнавство". На початку 30-х років в Україні було понад ЗО тис. краєзнавців.
У 20-х роках були закладені основи сучасної системи музеїв краєзнавчого профілю. Краєзнавство стало частиною навчально-виховного процесу у школах, педагогічних інститутах, було створено чимало краєзнавчих шкільних музеїв, розпочалась робота по вивченню історії міст і сіл, фабрик і заводів, культури та побуту села. Одночасно вивчалася історія та культура національних меншин в Україні. Саме в цей період були розроблені наукові, методичні та організаційні основи краєзнавчої роботи. Проте з наростанням негативних процесів у країні краєзнавство було звинувачено у націоналізмі, а чимало учасників цього руху репресовано.
Після Великої Вітчизняної війни почалося відродження краєзнавства, проте суттєво звузилися об'єкти досліджень. Основна увага зосереджувалась на збиранні матеріалів, пов'язаних із героїчною боротьбою проти фашистських окупантів, з організацією музеїв бойової і трудової слави, з увічненням пам'яті полеглих воїнів. Об'єктивним процесом у повоєнний період стала диференціація напрямків краєзнавчої роботи. Виділилися два основ ні — історичне і природознавче краєзнавство. Викристалізувалися його форми — наукове, громадське та шкільне краєзнавство. Підсумком багаторічної роботи краєзнавців стало видання "Історії міст і сіл Української PCP" у 26 томах, історичних начерків про ряд міст і сіл, трудових колективів. У 1990 р. була заснована Всеукраїнська спілка краєзнавців. Краєзнавство, як і інші гуманітарні науки, зазнало значної деформації в роки безроздільного панування більшовицької ідеології. З початком розбудови української державності об'єктивно зростає значення краєзнавства як комплексної науки, що досліджує історію, природу та культуру окремого регіону і створює цілісну картину його розвитку. Краєзнавство є важливим засобом протидії розриву між людиною і природою, конкретизації історико-культурного процесу, показує його через діяльність видатних діячів, які жили у відповідних регіонах, а також засобом усвідомлення необхідності збереження природного середовища, фактором розвитку національної самосвідомості українського народу та національних меншин на території України.
З малої енциклопедії
етнодержавництва
|
