Судячи з археологічних даних, Чернігівщина починає заселятися людьми в мустьєрську епоху (ранній палеоліт), 150—140 тис. рр. тому. Про це свідчать знайдені в селах Чулатів і Араповичі Новгород-Сіверського району предмети з кременю, виготовлені первісними мисливцями. В пізньому палеоліті (40—13 тис. років тому) людина починає переходити до осілості. На території сучасних Варвинського, Коропського, Менського, Новгород-Сіверського і Щорського районів виявлено близько 20 поселень цієї доби. Біля Новгород-Сіверського знайдено унікальні вироби з кременю дуже великих розмірів, що дістали назву гігантолітів. Великий інтерес становлять також залишки трьох чумоподібних жител на поселенні поблизу с. Пушкарів.
Однією з найвизначніших шзньо-палеолітичних пам'яток є повністю розкопане поселення у селі Мезин Коропського району. Мезинська стоянка була відкрита в 1907 р. і досліджувалась упродовж 16 польових сезонів із перервами від 1908 до 1961 р. Серед дослідників палеолітичного Ме-зина видатні українські вчені Ф. Вовк та І. Шовкопляс. Умови життя палеолітичної людини були дуже важкими. Щойно розтанув могутній панцир льодовика, і Мезинська балка, поглиблена талими водами, вкрилася напів-тундровою рослинністю — місцем проживання та харчування мамонтів, песців, північних оленів, зубрів. Ці тварини й забезпечували харчування людей того часу. Практикувалося загінне полювання на великих тварин, чому сприяла наявність високих урвищ. У таких умовах полювання було справою колективною, за участю усіх членів громади. М'ясо забитих тварин йшло на їжу, а з кісток споруджувалися каркаси жител, на зразок чумів, вкритих шкірами тих же тварин. Важко повірити, але в таких складних умовах вже існувало первісне мистецтво. Розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта. На Мезииській стоянці знайдені пластинки з орнаментом (меандр, кути, "ялинки"), а також два браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і меандром, інший — із п'яти дужок — пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. Статуетки, відкопані у Мезині, прикрашені геометричним орнаментом, вважаються символами або жінки, аба пташки, або фалоса. Жіночі статуетки пов'язують із культом прароди-тельки, інші — з мисливською магією. Частина кісток з Мезина, наприклад, лопатка, тазова кістка, гомілка, нижня щелепа мамонта використовувалися, на думку археолога С. Бібікова, як ударні музичні інструменти. Серед знайдених в Україні найдавнішими вважаються флейта з відростка рогу північного оленя, яку вдалося відшукати на палеолітичній стоянці Молодове в Чернігівській області у 1953 р., а також резонаторні та без-резонаторні ударні інструменти, знайдені в поселенні Мезин. Культурний шар Мезинської стоянки, розташованої в гирлі глибокого яру на схилі давньої балки, залягав у лісоподібному суглинку на глибині до 4 м і містив залишки невеликих округлих і овальних (діаметром до 6 м) на-метоподібних жител. Каркас будівлі був зроблений з дерев'яних жердин та бивнів мамонта. Фасад житла тримався на арці. (Вважається, що арочний метод був винайдений десь в античності, але широко використовуватись став лише в середні віки. Однак будівлі у Мезині свідчать, що арка була відома в Україні близько 15 тис. років тому). Арка ця була зроблена з двох бивнів мамонта, закріплених в основі в щелепі мамонта і з'єднаних всередині муфтою, виготовленою також із бивнів мамонта. Цоколь житла був збудований зі щелеп мамонтів, вкопаних на глибину до 40 см, на деяких із них невийняті бивні були повернуті так, що вони підтримували покрівлю житла разом з іншими 20 арками із жердин. Арка утримувала покрівлю вагою у 2—3 т. Біля сіл Смячка, Кудлаївка і Чулатів Новгород-Сіверського району виявлено поселення доби мезоліту (XIII—VIII тис. років тому). В той час людина вже користувалася луком, стрілами з крем'яними наконечниками.
У добу неоліту (VII—V тис. до н. е.) починається перехід до землеробства і скотарства. Проте на території Чернігівщини, як і раніше, переважало мисливство і рибальство. Мисливсько-рибальські племена розташовувались досить густо по берегах річок Десни, Сейму і Снову. Таких поселень зараз відомо понад 100. У північно-східній частині Чернігівщини жили племена, які поширювались також у Волго-Окському басейні та північних районах Східної Європи. Південно-західну частину Чернігівських земель населяли племена, які мешкали на середній Наддніпрянщині. З неолітичних пам'яток Чернігівщини найбільш вивченими є поселення в селі Анисові й біля села Пустинки Чернігівського району. За доби міді (III тис. до н. е.) з правобережного Придніпров'я в південно-західну частину Чернігівщини починають проникати землеробські племена трипільської культури. їх поселення виявлені в Козелецькому районі біля м. Остра, сіл Виповзова, Євминки та Лугави. Як показують археологічні дослідження, тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно зберігали в глиняному посуді. У добу бронзи (III—II тис. до н. е.) басейни рік Десни та Сейму заселяли племена середньодніпровської культури шнурової кераміки. Поширення шнурової кераміки на теренах Європи пов'язується багатьма дослідниками з розселенням індоєвропейських племен, зокрема, прибалто-герма-но-слов'ян. До речі, і саме слово "шнур" — снур, та дієслово "снувати" належать до числа найдавніших індоєвропейських. Можливо, що й назва річки Снов — правої притоки Десни — утвердилася ще в бронзовому віці. На посуді середньодніпровської культури переважають відбитки багатожильного шнура, який засвідчує також і наявність ткацького виробництва. Територія Чернігівщини в той час була заселена також землеробсько-скотарськими протослов'янськими племенами, які залишили археологічні пам'ятки комарівсько-тшинецької культури, що поширювалась в основному в північній частині правобережного Придніпров'я, вздовж берегів р. Десни і її приток. На поселеннях біля Сосниці, сіл Долинського Со-сницького району і Пустинки Чернігівського району досліджено житла з вогнищами, а біля сіл Анисова Чернігівського, Вовчка Козелецького і Радуля Ріпкинського районів — залишки бронзоливарського виробництва. На зміну середньодніпровській культурі приходить східнотшинецька, яка вважається початком слов'янського етногенезу, пам'ятки цієї культури відомі на території Чернігівської обл. Кургани та поселення скіфських часів (VII—III ст. до н. е.), які належали землеробсько-скотарським племенам, досліджені в південній частині, а також у басейні річок Морзянки та Десни, біля Борзни та Сосниці. Північно-східна частина в цей час була заселена скотарсько-землеробськими племенами, поширеними в VI—III ст. до н. е., а також на території сучасної Сумської області та на Курському Посейм'ї. Одне з городищ цих племен, що вперше було досліджено біля села Юхнова Новгород-Сіверського району, дало назву археологічній культурі — "юхнівська". Подібні городища обносили земляним валом або обкопували ровом, вони були густо заселені.
Наземні, обмазані глиною житла в плані мали довгасто-овальну форму площею 5 х 3 м і були збудовані з дерев'яних кілків, переплетених лозою; долівка жител — глиняна. У житлах були глинобитні печі і ями господарського призначення. Серед знахідок у городищах зустрічаються глиняні грузила для рибальства, глиняні пряслиці для веретен і тягарці для ткацького верстата (див. фото), керамічний посуд (переважно орнаментовані високі горнята) Економічну основу життя юхнівських племен становило землеробство і скотарство. Про це свідчать знахідки обвуглених зерен хлібних культур, значна кількість кісток домашніх тварин. Рибальство і полювання були допоміжними. Археологічні дослідження і теоретичні висновки сучасної науки дозволяють вважати прабатьківщиною слов'ян з II тис. до н. е. територію між Одером на заході та басейном середнього Дніпра на сході. її північним кордоном було лівобережжя Прип'яті, південним — рубежі лісостепу й степу. Археологічною відповідністю слов'ян є т. зв. зарубинецька культура, яка була залишена осілим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст. до н. е.), а також пам'ятки пшеворської культури у верхній течії Вісли (II Ст. до н. е. — IV ст. н. е.). На зміну зарубинецькій культурі у лісостеповій зоні сучасної території України у II ст. н. е. прийшла черняхівська культура. Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов'янського племені полян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов'янами. Слов'янські племена, що у II ст. до н. е. — V ст. н. е. селилися головним чином у північній частині Чернігівщини, за своєю культурою близькі до зарубинецької. їх поселення відомі біля Любеча. Південну частину Чернігівщини по річках Остру, Удаю, Недрі в II—VI ст. населяли слов'янські племена черняхівської культури. їхні поселення та могильники виявлено біля Линовиці, Малої Дівиці Прилуцького, сіл Журавки Варвинського, Веприка Бобровицького районів. У VII—IX ст. Чернігівщина була заселена слов'янським племінним об'єднанням "северо", "сівери", "сіверяни", згодом відомі як "севрюки". В літописі "Повість минулих літ" з цього приводу сказано: "...Осіли на Десні і по Сейму, по Сулі і назвалися сіверянами..." Складні колонізаційні процеси формувалися і ширилися під тиском південно-східних войовничих кочових сусідів. Захищаючись від них природною перепоною Дніпром, східні слов'яни, уникаючи небезпеки, рухались правобережжям на північ, у найдальші сховища — ліси. Ймовірно, цим фактом пояснюється і назва лісової притоки Дніпра — Десни (права, правиця, тобто по праву руку на шляху пересування). Слід погодитися з С. Соловйовим, який, аналізуючи літописні джерела, прийшов до висновку, що слов'янське народонаселення, рухаючись спочатку Правобережжям Дніпра на північ, а потім по Лівобережжю у зворотному напрямку (з сівера), через те й набуло ім'я сіверян (одна з версій). Наші предки з північних країн, захищених лісами і болотами, нестримно рухались у спустошені нападниками й небезпечні, але багаті природними ресурсами південні краї. Дехто з істориків твердить, що з Полісся сіверяни йшли аж до Дінця, Дону, а звідти — в широкі приазовські степи. Очевидно, такі явища пов'язані з політичним поширенням території Чернігівського князівства. Основна ж маса сіверян компактно мешкала в басейнах Десни, Сейму та Сули. На півночі з ними сусідили кривичі, вододіл Сожа й Десни відділяв сіверян від радимичів, а Оки — від в'ятичів, Дніпро утворювало межу з полянами. На півдні літописець обмежує сіверянську територію басейном Сули, через те суличі (посуличі, суляки) не відносяться до якогось окремого племені, вони є посольським відгалуженнями сіверян. Незважаючи на літописне свідчення про неоднаковий рівень розвитку східнослов'янських племен, сіверяни були близькі до полян, радимичів, древлян і в'ятичів. Ця близькість підтверджується й археологічними матеріалами. На думку М. Брайчевського, зближували ці племена одні й ті ж чинники. Зокрема, з IX ст. чернігівська частина сіверян разом з полянами, древлянами і дреговичами входили до складу Русі. А з X ст. Чернігівщина була одним з найбільших князівств могутньої слов'янської держави — Київської Русі.
Олександр Уривалкін
|
