Василь Симиренко – технолог, промисловець і меценат

Ім'я Василя Федоровича Симиренка - одного з представників видатного роду -посідає особливе місце в історії України. Талановитий технолог і промисловець він доклав чимало зусиль для розвитку цукрової промисловості, впровадження у цій галузі передових технологій. Водночас велику увагу приділив підтримці української культури. Тому цілком зрозуміло, що постать В.Ф. Симирен-і привертає увагу громадськості і дослідників. Зокрема, її спогади про нього залишили племінниці Марія Макарівна Сауляк-Савицька і Оксана Макарівна Дузь-Крятченко. Серед сучасників чільне місце у висвітленні його життєвого шляху належить В. Леонтовичу, С. Чикаленку, Д. Антоновичу, О. Лотоцькому, П. Чубинському, М. Вознику. Цікавими є листи до Михайла Коцюбинського із згадками про Симиренка і листи самого Василя Симиренка, некролог мецената та "Вісник" Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
Життю і діяльності Василя Федоровича присвятили свої публікації сучасні дослідники BD. Хорунжий,Т. Лазанська, Н. Гамоня, В. Ковалинський, Д. Чередніченко, В. Верстюк, О. Казиміров.
Як зазначає М.М. Сауляк-Савицька: "Народився у Млієві 1835 року, був одним із 22-х дітей Федора Гтепановича Симиренка і онуком козака Степана, що двадцять років пробув на Запорозькій Січі і повернувся юму багатою на той час людиною. Рідний брат, Платон, був батьком відомого плодовода мса Платоновича Симиренка". Однак, про дитячі роки більш повної інформації не залишилося. Відомо, що у другій половині 1850-х років він навчався у вищому комерційному пансіоні у Москві, потім продовжив навчання у Санкт-Петербурзькому технологічному інституті, після чого протягом двох років стажувався у лабораторії відомого французського вченого, засновника агрономічної хімії Жана Бусенго. Після смерті у 1863 році старшого брата, а згодом - у 1867 - і батька Василь перебирає на себе керівництво Торговим домом, а разом з тим і проблеми, пов'язані з поверненням боргів кредиторам. Правовий бік справи допомагає залагодити відомий український правник О. Кістяківський. Протягом десяти років В. Симиренко намагався подолати збитковість фірми. Однак з кожним роком її фінансові справи погіршувалися.
Зробивши все можливе й переконавшись у приреченості підприємства, Василь Федорович у 1873 році залишає посаду голови адміністрації, відмовляється від утримання і прав на спадщину і полишає родову оселю. За роки роботи у Млієві була зібрана сума у 30-35 тис. руб., на які придбана з торгів занедбана невелика державна цукроварня у селі Сидорівка на Канівщині. Тільки завдячуючи розумінню справи, організаційному хисту та працьовитості Симиренка куплений ним завод-руїна став давати прибутки і зробив його власника заможною людиною.
Знання механіки та інженерний талант дозволили йому сконструювати кілька машин для виробництва цукру, чим привернути до себе увагу не тільки в Росії, але й за кордоном. Зокрема, у 1876 році Василь Симиренко зареєстрував патент на випаровуючий апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка, а працюючи в хімічній лабораторії, винайшов нові способи виварювання цукру. Працював він здебільшого над своїми розробками вночі, а вдень керував величезним господарством. Цікавим є той факт, що на Сидорівському цукровому заводі уперше в Російській імперії стали виготовляти пастилу "Українську" та мармелад, який успішно експортували і прописували хворим у місцевій лікарні. Крім того, Василь Федорович брав активну участь у роботі "Отделения Императорского русского технического общества" (РТО), яке відкрилося у Городищі 8 січня 1871 року. До друкованого органу цього товариства - "Записки КОРТО по свеклосахарной промышленности" - В. Симиренко подавав свої матеріали, як-от: "Усовершенствование выпарных аппаратов", "Теория выпарки Эллинека и его критические приёмы", "О необходимости и пользе вести на заседаниях технические журналы".
Турбувався В.Ф. Симиренко не лише про технічне удосконалення виробництва, але і про достатній освітньо-культурний розвиток місцевого населення. У Сидорівці діяли дві школи - реміснича і сільськогосподарська. Викладання у них велося виключно українською мовою. Василь Симиренко дуже любив український театр і тому посприяв утворенню аматорського колективу на Сидорівському цукровому заводі. Цей театр був одним із найкра¬щих тоді в Україні. Керував ним відомий громадівець Йоїль Руденко. До трупи, крім місцевої молоді і робітництва, входили також М.П. Старицький, М.К. Заньковецька, Т.П. Затиркевич, Т.П. Борисоглібська. А відомий історик і активний учасник цього театру Дмитро Антонович, високо оцінюючи досягнення Сидорівського театру, зазначав, що якби трупа мала спеціальний вишкіл, то цей театр посів би чільне місце серед корифеїв.
Симиренко був прихильником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він так само реалістично підходив і до національних питань. Ще замолоду поставив перед собою завдання власними силами здобути матеріальні кошти і спрямовував їх на добрі справи. Десяту частину своїх статків він надавав Київській Старій громаді на культурно-громадські справи і це добровільне зобов'язання він виконував до самої смерті. Даючи гроші, він казав однодумцям, що, на жаль, в Європі зовсім мало знають про Україну, а тому треба ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися "відомості про Україну".
В часи важкого тиску на українську мову і культуру мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Федоровича. Він довгі роки підтримував газети "Рада", "Громадська думка" та допомагав видавати за кордоном "Україну Рундшау" і "Рутеніше Рев'ю" для ознайомлення європейців з Україною. Для Наукового товариства імені Шевченка Василь Симиренко передав анонімно десять тисяч рублів - на той час величезні гроші, аби Грушевський з колегами не сушили собі голови платнею за приміщення і спокійно працювали. Таким чином, чотириповерхова кам'яниця, котра збереглася і донині, стала власністю Товариства, осередком української науки.
Після смерті у 1889 році головного редактора "Киевской старины" О.С. Лашкевича один із кращих журналів перебував у кризі, і лише фінансова підтримка В.Ф. Симиренка, який щорічно покривав дефіцит, допомогла зберегти це видання. Крім того, його коштом або за його допомогою вийшла ціла низка книжок і серед них - декілька видань "Кобзаря".
Допомагав Симиренко також і окремим особам - письменнику М.М. Коцюбинському; правнику І.Л. Шрагові; композитору М.В. Лисенкові. Дав кошти О.Ф. Кістяківському на видання кодексу "Права, за якими судиться малоросійський народ", бо, як зазначав сам В.Ф. Симиренко, "видання цього рукопису -справа вельми корисна для науки нашого права".
В листі від 15 серпня 1884 року Василь Федорович доручає своєму повіреному О.Ф. Кістяківському допомогти хворому Павлу Чубинському: "Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете узяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачило, тоді я доповню за Вашою вимогою". Ще раніше Василь Симиренко прихистив опального творця українського гімну після його заслання до Архангельської губернії. Сприяв виданню "Трудів" етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні і Білорусії і сам збагатив праці цієї експедиції альбомом фотознімків типажів та побуту.
Російський імперський режим загнав українську культуру в глухий кут і вона потребувала допомоги. Орієнтуватися Василеві Симиренку в першочерговості такої допо¬моги було непросто, а тому своєю довіреною особою у цій справі він обрав професора Київського університету Володимира Боніфатійовича Антоновича. Через нього він підтримував дружні стосунки з Київською громадою, члени якої на чолі з Антоновичем і вирішували, кому саме і в якій справі сприяти коштами Симиренка, Чикаленка, Кульженка та інших добродіїв. 4 серпня 1890 року спадковий почесний громадянин Василь Симиренко доручає Володимиру Антоновичу розпоряджатися рахунком у державному банку в Городищі, а також у приватних і комерційних банках, підписувати чеки й отримувати гроші, необхідні для розвитку культури та освіти. По смерті Антоновича 1908 року цю місію Симиренкового провідника перебрали на себе Євген Харлампійович Чикаленко і Володимир Миколайович Леонтович.
Під час революції і громадянської війни гроші знецінилися, пропали, а єдине, що вціліло, то нерухоме майно - особняк на вулиці Трьохсвятительській, 23 (нині - Десятинна, 9). Києвознавець Дмитро Малаков дослідив історію ошатного просторого двоповерхового будинку Симиренків. Сьогодні тут розміщенно посольство Великої Британії в Україні.
Отже, В.Ф. Симиренко зарекомендував себе як талановитий технолог і промисловець, який сприяв розвитку цукрової промисловості і підприємництва в Україні. Вагомим є його внесок у відродження української культури та підтримку громадсько-політичної діяльності національної інтелігенції. Життя і справи цього представникародини Симиренків потребують подальшого вивчення і популяризації як взірця патріота України.