У кожної людини є на землі місце, до якого вона прикипіла серцем і душею. Для нашої родини таким місцем стало село Пакуль на Чернігівщині. Звідти родом мій дідусь – Григорій Максимович Бориско, і мама – Ольга Григорівна. З нею ми не раз відвідували її рідні краї. Від маминих земляків я наслухалася безліч пісень, оповідок та казок. А ще старий дідусь Іван, наш родич, переказав мені таку легенду: в прадавні часи не було таких гарних сіл, як оце нині. Люди жили невеликими поселеннями, мандруючи в пошуках нових, кращих місць. Тоді в наших краях росли вікові ліси, багаті дичиною, грибами та ягодами. І річка звивалася між деревами, а в ній розкошувала риба. От і прийшли сюди наші пращури і, побачивши таку благодать, сказали: «Пакуль поживемо», - тобто «поки що поживемо». А залишилися тут на довгі віки. Це «пакуль» і приліпилося до назви села та річки…
Мабуть, так воно й було. Недаремно ж село це привертало увагу дослідників і науковців, про що свідчить і книга нашого сучасника А. Курданова «Голос пам’яті», написана на основі історичних документів, матеріалів наукових експедицій та розповідей старожилів. Виявляється, перші згадки про Пакуль сягають ХІІІ століття. З віками змінювався світ, змінювався вигляд і села, і довкілля. Бездумні вирубки лісу заради наживи призвели до збіднення пакульських земель, які ставали непридатними для землеробства. Хижацьке знищення цієї зеленої зони призупинили наприкінці XVIII століття, коли землі краю перейшли у власність держави. Відтоді й почалися роботи по відновленню лісового масиву. Та справжнє його відродження відбулося вже у 20-ті роки минулого століття. Впродовж декількох сезонів пакуляни всім селом виходили засаджувати облисілу землю, дбайливо доглядали насадження. А керував роботою мій дідусь, який відродженню лісів на рідній землі присвятив усе своє життя. І вже за два десятки літ за околицею Пакуля стіною піднявся молодий зелений бір, який селяни назвали «борисковим». Та дідусь не натішився ним досхочу: 1937 року його було заарештовано і засуджено до страти. А в 1957 – реабілітовано…
І сьогодні шумить кронами «Борисків ліс» - могутній велетень, воїн і рятівник у лиху годину, добрий помічник у мирний час. Стоїть охоронцем древнього Пакуля. Двічі спалене: у ХІІІ столітті – монголо-татарською ордою, а в 1943 році – фашистськими карателями, це село щоразу піднімалося над згарищами і знову розквітало. Не оминуло його і чорнобильське лихо. Нині це ІІІ зона радіаційного забруднення. Та все ж Пакуль живе! І бути йому на цій землі, «заки сонєйко на нєбє свєтить», - як сказали б колись мамині земляки…
Джерело: Наталя Бориско
| 
