 Сорок п’ять років тому наприкінці жовтня на кіноекрани вийшов перший і останній радянський фільм жахів «Вій» за повістю Миколи Гоголя. Відома кінострічка Костянтина Єршова та Георгія Кропачова була досить видовищною, моторошною, містичною і водночас популярною. Її переглянули понад тридцять два мільйони глядачів. У вітчизняному прокаті фільм зайняв тринадцяте місце. І навіть тепер — через кілька десятків років — кінострічка наганяє жаху на сучасників. Щоправда, нині більшою мірою своєю містикою. Мовляв, після прем’єри відійшли у вічність дехто з творців кінокартини та акторів. У когось після зйомок життя пішло шкереберть. У селі Горохолин Ліс Івано-Франківської області дотла згоріла дерев’яна церква. Для «Вія» знімали її екстер’єр — зовнішній вигляд архітектурної пам’ятки.
На Чернігівщині забракло містики
Однак для нас — мешканців Сіверського краю — стрічка цікава тим, що в ній можна побачити рідні знайомі місця. Кінооператори «Вія» не могли обійти стороною унікальні архітектурні пам’ятки і краєвиди Чернігівщини. Тож основні кадри знімалися в Киїнці, Павлівці, Седневі та Чернігові, а до масовок залучали місцевих жителів.
Деякими таємницями зйомок радянського фільму жахів поділилися очевидці та молодші наукові співробітники Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів Стародавній» Ірина Шевчик і Олександр Литовченко. На прохання працівників заповідника керівництво кіноконцерну «Мосфільм» надіслало кілька робочих фотографій і кадрів, відзнятих у Чернігові сцен, які не ввійшли до фільму.
Вже у перших кадрах «Вія» можна впізнати величний Успенський собор, двір і будівлі Єлецького монастиря. Сцени проводів бурсаків на канікули знімалися саме тут. Однак лише уважний глядач може помітити, що ректор (Петро Вескляров) виходить із дверей Катерининської церкви, а бурсаки перед ним стоять на території Єлецького монастиря.
До речі, 1966 року Єлецький монастир не діяв і був не у кращому стані. Обшарпані двері трималися на двох завісах, навколо буяли чагарники, реп’яхи, лобода. Зокрема, в Успенському соборі був склад, де зберігалися борошно, нафтопродукти. У вітряну погоду на його даху торохкотіло іржаве залізо. А між Успенським собором та кам’яною церквою Петра і Павла була велика калюжа.
У дворі Єлецького монастиря розміщувалися різні організації. Зокрема, обласна бібліотека імені В. Короленка та спортивне товариство «Динамо». Колишня завідувачка краєзнавчого відділу, бібліограф бібліотеки імені В. Короленка Людмила Студьонова згадує, що перш ніж приступити до роботи знімальна група намагалася надати архітектурній пам’ятці кращого вигляду. Вони пофарбували бані храму, відремонтували двері, засипали калюжу. І робота закипіла.
З акторів Людмилі Валентинівні найбільше запам’ятався Микола Яковченко — наш земляк із Прилук, котрий у «Вії» грав діда Спирида. За видатним українським коміком закріпилося прізвисько «український Чаплін». Пані Людмила зізналася акторові, що її дідусь — великий прихильник його творчості. На що Микола Федорович усміхнувся й пожартував щодо свого обличчя: «Моя годувальниця. Хоча коли дивлюся на себе у дзеркало, думаю: ну й пика». А ще Микола Яковченко згадав слова одного з режисерів: «Таке обличчя, як у тебе, Бог дає один раз на сто років». Справді, роль козака Спирида не була головною, але пан Микола зіграв її так, що вона здавалася одною з основних. Та й сам директор «Мосфільму» Іван Пир’єв казав, що на роль Спирида підійде лише Яковченко.
Зйомки фільму також проходили в Седнівській церкві Святого Георгія. Однак ці кадри до стрічки не ввійшли. Та й сама панночка (Наталія Варлей) у Седневі ніколи не була. Проглянувши відзнятий в експедиції матеріал, керівництво дійшло висновку, що картина вийшла надто реалістичною, що в ній бракує містики. Тому до роботи запросили відомого режисера й художника Олександра Птушка, який прославився своїми екранізаціями казок — «Казка про царя Салтана», «Казка про загублений час». Отож відспівував Хома Брут (Леонід Куравльов) молоду панночку протягом трьох ночей у спеціально обладнаному павільйоні «Мосфільму». Натомість у кінострічці можна побачити седнівські краєвиди — його мальовничі пагорби.
Із солдатів у бурсаки
До масових сцен залучали місцевих мешканців. Хтось прочитав розклеєні по місту оголошення про набір до масовок у фільм «Вій», ще хтось почув звістку по радіо — й біля драмтеатру, де проходив попередній запис, вишикувалася довжелезна черга. Одні прагли зніматися заради цікавості, інші хотіли підзаробити. За один день дітям платили по півтора карбованця, а дорослим — по три.
Чернігівець Віталій Сергеєв згадує, що бурсаків стригли «під горщик». Зачіска була досить незвичною, і на обличчях у перехожих з’являлися усмішки.
— Мені тоді було сімнадцять. Коли ми з друзями гуляли по Валу, люди, дивлячись на нас, усміхалися. Тож у позазнімальний час носили з хлопцями зроблені з газет «пілотки». Та незважаючи на це, я знімався в кіно більше місяця — з 18 липня по 22 серпня. Й досі зберігаю «Мосфільмівську» довідку, за якою виплачували гроші. Вперше побачив себе у фільмі, коли служив в армії.
А от чернігівець Володимир Назаренко був на зйомках лише три дні, але зізнається: спогадів вистачить на все життя.
— Зйомки проходили на території Єлецького монастиря. Перед початком працівники відчинили склад, у якому ми побачили величезну купу старовинних церковних книг. Не охайно складених, а скинутих валом. Видавали кожному з нас по одній на руки. Мені дісталося видання 1792 року в дерев’яній палітурці, обтягнутій шкірою, і з металевою застібкою. А на полях тушшю написано хто її читав. Ніколи не забуду, як бігали у спеку з важкими книгами у довгих свитах із вовни, шапках і чоботях. Два дублі ще можна було витримати, а потім із нас тік грим. Потіли, як руді миші, — розповідає Володимир Григорович. — Однак ці зйомки стали незабутнім епізодом мого життя. Я ніколи не хотів стати кінозіркою, але мені було цікаво побачити «кухню» фільму зсередини. Для Чернігова тих часів це було своєрідною «екзотикою». На знімальному майданчику жінки та дівчата в шортах і великих сонцезахисних окулярах їли морозиво, пили пиво. Вони були дуже розкуті в цьому плані, а нам це було в дивовижу. Та я не заздрив і не заздрю акторському «хлібу» та славі, бо то важка й часом невдячна робота.
Багато чернігівських молодиків не витримували і на зйомки більше не поверталися. Тож згодом, за словами Людмили Студьонової та Володимира Назаренка, бурсаками ставали солдати залізничного полку і курсанти Чернігівського льотного училища. На передній план ставили кремезних і крепких на вигляд юнаків. Худіших — на задній. Не обходилось і без кумедних випадків. Молоді хлопці весь час чіплялися за довгу рясу й незграбно падали. Дехто біг і на емоціях голосно кричав «Ура!», після чого зйомку припиняли й починали все спочатку.
Підробіток для корови та кози
У фільмі можна побачити, як бурсаки доять білосніжну козу, підставляють їй перед очі книжку. Місцевій козі, а точніше — її господині, платили по три карбованці за день. А от корова лишилася поза кадром.
— На території Єлецького монастиря була викопана траншея, і режисеру захотілося перевести через неї корову. За відповідну плату тварину привів один дідок. Однак кладка не витримала ваги, перевернулася, й корова впала у траншею. Рятували тварину курсанти Чернігівського льотного училища під керівництвом офіцера. Коли ж рогата годувальниця підвелася, на горизонті з’явилася її господиня. Дід навтьоки, а баба почала давати прочухана знімальній групі. Та коли старенькій пояснили, що за все заплачено, розгнівана бабця кинулася наздоганяти діда. Попосміялися ми тоді, — говорить Володимир Назаренко.
Пишучи про «віївські» таємниці, не можна не згадати про виконавця головної ролі Хоми Брута, улюбленця глядачів Леоніда Куравльова. Науковий співробітник заповідника «Чернігів Стародавній» Олександр Литовченко поспілкувався з ним про зйомки по телефону. Актор зізнався, що про Чернігів — чудове місто з великою кількістю величних архітектурних пам’яток — у нього залишилися дуже гарні спогади. Запам’яталися й мальовничі береги Десни, її теплі води. Однак Леонід Куравльов був дещо здивований тим, що у Сіверському краї його добре пам’ятають, що тут багато прихильників його творчості. Каже, що знімався з великим задоволенням, навіть пишається цим. Адже «Вій» — це класика. А класику завжди легко грати, вона завжди актуальна. Тож повість Миколи Гоголя і фільм «Вій» будуть жити ще багато років.
|
