 Колись, ще до християнства, в Україні, у день зимового сонцестояння люди знали, що це є переломний період у природі. В цей час йде гостра боротьба добра і зла, постають поруч кінець і початок, бо 25 грудня день найкоротший, а ніч – найдовша. Давня людина вважала, що за народними легендами в цю ніч відкривається світ (світ богів – небесний, світ людини – земний, світ підземних багатств та померлих предків – підземний). 25 грудня сонце вмирало, але потім знову народжувалося.
Всеслов’янська богиня неба Коляда (коло-сонце) народжується, живе і вмирає щодоби і щороку. За річний цикл сонце проходить той же шлях, що й природа, і людина. Тоді людина вірила, що своїми магічними діями, обрядовими піснями, закличками вона може допомогти природі, Сонцю в боротьбі з темними силами. І Коляда – це перше свято на честь Сонця в річному циклі, нею починаються зимові хліборобські святки. Різдво святкується на 15-й день після найдовшої ночі.
У різдвяних звичаях раніше і сьогодні бачимо ряд дохристиянських елементів, які мали своє призначення в тому, що закликали добрий урожай у наступному році, багатство і добробут господарям, щастя і здоров’я всім членам родини. Про все це співається в колядках. Колядки – це архітвори українського народу, і самобутність їх у тому, що в них гармонійно поєднується давнє і нове, загальнолюдське і національне, релігійне і світське. Інакше кажучи, колядка – це величальна пісня на честь Коляди, тобто Небесної матері новонародженого Сонця, матері Світла. Коляда славить початок нового річного кола обертання Землі навколо Сонця. Коляда-батько – уособлення Сонячного Хліборобського Духа. Недарма сніп пшениці ("дідух”) із застромленою ложкою за перевеслом вноситься в оселю тільки господарем перед вечерею, ставиться на почесному місці – на покутті, під образами. Покуття – найпочесніше місце в хаті і завжди знаходиться у тому кутку, що до сходу сонця. Господар за традицією бажає всій родині радісних свят, здоров’я, щастя. "Дідух” з прадавніх часів уособлював дух предків, які приходять на Різдво у гості. А ще "дідух” – це священний культ хліба, возвеличення працьовитих господарів. До святвечірніх символів належать кутя, сіно, зубчики часнику, свічки, солома, горіхи, ласощі для дітей. Відродити у дітей пошанування до членів родини, які збираються за одним столом і ділять святкові страви навіть з тими, хто знаходиться далеко від отчого порога, і з тими, хто не дочекався спільної вечері, дуже важливо сьогодні.
Є ще інше, церковне, тлумачення відзначення Різдвяних свят. Різдвяні свята – це сполука трьох свят.
Перший день – це свято Різдва Христового, тобто народження Святого дитяти – Ісуса, який прийшов, щоб відкупити рід людський через непослух наших прародичів. Різдво Христове – це найважливіша подія в історії людського роду, бо вона започаткувала християнську добу і стала висхідною точкою, від якої означуємо події світу. Від Різдва взяли свій початок і основу Богоявлення, Великдень, Вознесіння та ін.
Другого дня святкуємо Собор Пресвятої Богородиці. В службі цього дня церква звертає увагу на найближчих осіб Ісуса – Пречисту Діву Марію та cв. Йосипа. В цей день свята родина втекла до Єгипту, щоб врятувати від смерті Ісуса.
Третього дня – свято Первомученика Степана, який загинув за віру в Христа: це тлумачення виникло із прийняттям християнства.
КОЛЯДА. Колядувати ходять діти, дорослі парубки та дівчата, люди старшого віку. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір; на Слобожанщині (колишній Гетьманщині) та на Гуцульщині – у перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться богослужіння; на Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят уранці. Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а на Галичині інколи колядують і ґазди, але по всій Україні першими йдуть колядувати діти.
На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких родичів: онуки – до баби й діда, племінники – до тітки і дядька, хрещеники – до хрещених батьків.
ВЕРТЕП. У день Різдва Христового грамотні міщани, дяки, школярі та церковні співаки збирались і носили по хатах відомий театр під назвою вертеп.
Походження вертепу можна віднести до часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, до 1600 -1620 років, коли цей гетьман відновив Київську братську школу і Академію.
Польсько-український етнограф Еразм Ізопольський стверджує, що вертеп в Україні виник і найбільше поширився в 1591-1639 роках. Отже, маємо підстави вважати, що вже в XVII ст. виставляли на Різдво вертепну драму – це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай. Але якщо про вертеп взагалі ми маємо згадки в нашій літературі з XVII ст., то тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини XVIII ст. Причина цього криється, мабуть, в "усній традиції” вертепної драми. Текст вертепу напевно знали всі бурсаки, дяки та співаки в тодішній Україні, а тому записувати та ще й зберігати текст вертепу не було потреби. Етнограф Микола Маркевич докладно описав вертеп другої половини XIX ст. "Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверхами. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це – Віфлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту; під долівкою є кінець цього дроту: за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її в двері і водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імені ляльок відбувається поміж дячками, співаками і бурсаками то пискливим голосом, то басом – відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі”.
Що ж до тексту вертепної драми, то це – цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що зветься "святою”, – більш-менш стійка, а друга, народна, змінюється в залежності від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника.
Обидві частини – "свята” і народна – різняться між собою ще й мовою. Перша частина написана старою "книжною” мовою з великою кількістю церковнослов’янізмів, а друга – створена народом і мало чим різниться від сучасної української мови.
З давніх-давен на Різдво збирається вся родина, а якщо прийдуть гості, навіть несподівані, їх обов’язково запросять до столу, бо вони, за повір’ям, принесуть на весь рік радість.
Традиційно готували гуску або індичку, а ще свинячу голову з хроном. Запечені ковбаски з м’ясом, гречкою, лівером, від яких теж слинки текли. Адже саме перед Різдвом заколювали кабанця. На Різдво обов’язково була й щедра кутя. Ласували й медовими шуликами з маком.
ГОЛОДНА КУТЯ. 18 січня православні християни відзначають переддень останнього різдвяного свята Хрещення Господня – Водохресний Святвечір. Цього дня треба дотримувати суворого посту – не дозволяється їсти м’ясо, молочні продукти, яйця і навіть рибу.
День Хрещення по-іншому називається Богоявленням, оскільки, за Євангелієм, в момент хрещення Ісуса Христа у водах Йордана Бог явив себе в трьох своїх іпостасях – Отця, Сина і Святого Духу. У Святвечір, як і на саме свято, здійснюється чин Великого освячення води. За урочистістю обряду це одне з найкрасивіших свят. Освячення води проходить не тільки в храмах, але й на річках і озерах. Водохресна вода вважається великою святинею: нею окроплюють храми, ікони, житла. Вважається, що водохресна вода зміцнює людину фізично і прояснює духовно.
У Водохресний святвечір постять до першої зірки, як і в Різдвяний Святвечір, проте подальша трапеза повинна бути набагато скромнішою. Не випадково її називають «голодною кутею». Крім того, до трапези необхідно було провести генеральне прибирання і повимітати бруд навіть з найдальших кутків.
БОГОЯВЛЕННЯ ГОСПОДНЄ. ВОДОХРЕЩЕ. Одне з двунадесяти неперехідних свят православної церкви. Свято Хрещення Господнього (Богоявлення, Водохреща) встановлено в пам’ять хрещення Ісуса Христа Іоанном Хрестителем в річці Йордан, під час якого, згідно з Євангелієм, на Ісуса зійшов святий Дух у вигляді голуба (звідси назва Богоявлення). Раніше Богоявленням вважалася інша подія – пришестя Христа, яке сьогодні відзначають як Різдво Христове.
Головна подія Хрещення – Водосвячення, для чого в одному з водоймищ на відвіку встановленому місці роблять ополонку – Йордань. Участь в урочистому хресному ході, молебень, отримання святої води – цілий цей день сповнений для християнина особливого значення. Після молебню на річці в ній купаються роздягнені, щоб вилікуватися від хвороб і очиститися від гріхів. Якщо хтось хрещений цього дня – бути йому найщасливішою людиною. Такими ж вдалими цього дня вважаються заручини.
З Хрещення до Масляної – весільні тижні. На Хрещення – остання ніч святочних ворожінь. Іноді дівчата виходили за ворота ворожити на першого зустрічного: зустрінеться старий – не на добре, а зустрінеться молодий хлопець – цього року вийдеш заміж. Іноді перехожого питали, як його на ім’я, щоб дізнатися ім’я майбутнього нареченого.
Кожен господар чи інший член родини в давнину ніс йорданську воду в дім і завжди перед їжею вся сім’я пила її. Предки вбачали у святі Водохреща єднання душі людської з душею природи. Саме в цю пору зима віддає всі свої сили на боротьбу з наближенням літа: починаються люті морози, страшні для садів і озимини, зростають простудні хвороби і падіння худоби. Ось чому напередодні Водохреща колись на всіх вікнах і дверях випалювали вогнем або малювали крейдою хрести, щоб нечисті духи не мали доступу до обійстя; у деяких місцевостях носили при цьому два пироги як жертвоприношення. Вода, набрана в посудину на Водохрещу, наділялася особливими лікувальними властивостями. Дівчата, умиваючись водою з джерела над сухарем із пшеничного борошна потім висушували їх, товкли й давали до страви хлопцям – щоб одружилися з ними. Ця ж вода використовувалася і в разі хвороби тварин.
|
