 Зазвичай великі й малі міста славляться не яскравими крамницями й сучасними будинками, а історичними пам'ятками та музеями. «Музей» з грецької - храм, де живуть музи. А ще - це не просто сховища старовинних предметів і документів, а своєрідна комора колективної пам'яті народу.
18 травня вся Європа відсвяткувала Міжнародний день музею. І саме цього дня кореспондент «Чернігівщини» завітала до Бобровицького історико-краєзнавчого музею, аби дізнатися: як нині живеться районному храму історії та культури.
Як виявилося, у невеликому приміщенні, неподалік центру міста, є справді цікаве зібрання матеріалів, документів, предметів і витворів мистецтва, що висвітлює історію, культурні й мистецькі традиції, природу та людський потенціал району.
Хранитель історії
Урочисте відкриття музею відбулося 1986 року, у дні святкування 41-ї річниці Перемоги. Тоді лікар-пенсіонер, відмінник охорони здоров'я СРСР Станіслав Змачинський, який нагороджений почесною грамотою та медаллю Радянського фонду миру, надав значну частину коштів на будівництво. Понад 1500 експонатів зібрали юні слідопити. Замовлення для музею виконували трудові колективи побутрембуддільниці та заводу сухого знежиреного молока, райвузла зв'язку, закладів освіти та культури. Одним словом - працювали всі гуртом.
Далі розпочалися святкові будні. Станіслав Змачинський і надалі підтримував Бобровиць-кий музей - давав щомісячно по 70 карбованців на заробітну плату директора. Місцеві жителі приносили різні цікаві речі: рушники, посуд, сільськогосподарські знаряддя, фотографії та інше.
Нині для відвідувачів представлено 6 експозиційних залів. Тут є речі XVI- XVIII століття, експонуються документи, фотографії та одяг, пов'язані із життям та діяльністю винахідника першої автоматичної зброї Якова Рощепія, видатного поета Павла Тичини, українського науковця, літератора і просвітника Анатолія Погрібного та відомого художника, автора української гривні Василя Лопати. Представлені й документи, що стосуються життя й діяльності декабристів Сергія та Марії Волконських, Олександра Поджіо.
Директор музею Алла Мулярчук каже: «У нашому закладі є багато цікавого. Бо ж життя не стоїть на місці. Щороку музей вписує в свою історію нові сторінки, аби зберегти в пам'яті пережите, передати все це своїм відвідувачам. Останні музейні заходи показали - інтерес до музею не зник. Треба пропонувати нові ідеї, аби відвідувач повертався знову, треба відновлювати старі експонати і поповнювати полиці храму історії та культури новими. Я переконана, що коли людина приїздить до міста, якщо вона розумна, освічена, то перше місце, яке вона відвідає - буде музей.
Днями у Чернігові пройшов міжрегіональний музейний форум «Музеїу XXI столітті». Нас порадувало те, що меценатство, як виявилося, знову стало модним у нашій країні. І деякі музеї це вже відчули на собі. На форумі слухали доповідь Тетяни Зоць - директора Прилуцького краєзнавчого музею імені Маслова, всі їй по-доброму заздрили. У них в місті є меценат Юрій Коптєв - завдяки його фінансовій підтримці вдалося зробити ремонт будівлі музею та поновити його експозицію. А що у нас? Бюджет музею за рік - півтори тисячі гривень. На ці гроші просто неможливо вижити. А руку допомоги ніхто не простягує...»
Це справді сумно. Позбавлені фінансування музеї не мають можливості платити гідну зарплату своїм працівникам, поповнювати фонди, утримувати приміщення, переобладнувати експозиції та піклуватися про власну безпеку. Згущаю фарби? Можливо. Звісно, розумні, тямущі й професійні директори музеїв усе ж таки намагаються вижити всупереч усьому.
Так і в Бобровиці у приміщенні немає води, та Алла Мулярчук щодня бере відра і йде через дорогу, аби потім стерти пил та вимити підлогу. Та й що там казати, щоб чаю попити. А без чаю, скажу відверто, там не обійтися, бо руки дубіють. Газова колонка давно благає про заміну. ! Користуються нею так: нагрів приміщення - зроби провітрювання, бо можна вчадіти. А від вологи чи холоду експонати псуються.
Загальне враження - музей тримається на ентузіазмі директора та його працівників, яких лишилося шестеро.
З давніх-давен існує правило: будівники храмів і художники, які їх прикрашають, відмовлялися від авторського «я». Лише поголоска передає їхні імена в поколіннях. Може, це й правильно. Сказано ж: коли хвалять тебе, то від Бога віддаляють. Ось так і музейні працівники. Просять про них не писати, а про музей, в якому служать, розповісти.
«Знаєте, у нас вже й дизайнерський проект оновлення реекспозиції є. Його нам студенти архітектурного факультету з Рівного зробили. Та, як не крути, все впирається в кошти. Хоча їх не так вже й багато треба. Екскурсійну програму також не завадило б поновити. Нам би виставковий зал зробити, запрошували б талановитих художників, вишивальників, гончарів...», - говорить директор.
Про музеї-лише в кримінальних новинах?
Сьогодні музеї перебувають на периферії суспільної уваги. Про них згадують хіба що в кримінальному контексті - «знову обікрали». Намагаючись якось вижити, музейні працівники часто залишають улюблену справу, адже зарплата в музеї, особливо районному, а тим більш сільському, вже давно - величина умовна.
Але ж так бути не повинно, бо ж недарма кажуть «без минулого - немає майбутнього». Музей має право на життя!
Сніжана Божок
Тижневик "Чернігівщина"
|
