Можливо, хтось із нас ще пам’ятає повість Аскера Євтиха з такою назвою, що розповідала про життя адигейського народу та популяризувалась на теренах СРСР у середині ХХ століття. У рубриці «Згадати все» ми не ставимо перед собою мети зобразити життя цілого народу в буремні роки п’ятирічок, а просто даємо інформацію про те, як жило місто Чернігів у 50—90—ті роки. Тож маємо такий собі радянський «ексклюзив» про Чернігів для чернігівців.
Вдруге починаємо розповідь від 1 січня. Цього разу про святкування Нового 1954 року обласна преса вводить у курс справ з перших рядків. Але перед тим, як процитувати, зазначу, що найпалкіші тости цього дня за уряд та партію лунали у фойє театру, де відбувся бал—маскарад та конкурс на кращий костюм, а переможцями стали (о, ні, не «Летюча миша»), а дівчата в сукнях «Багатий урожай» і «300 років в одній сім’ї».
Тож за шаблоном у «Деснянській правді» знову писали: «Радянський народ зустрів Новий рік новими перемогами за торжество комунізму!». Далі значилися подяки партії, настанови, що мали б надихати пролетаріат на успіхи у п’ятій п’ятирічці, розмови про те, як росте й міцніє «табір миру».
Серед такого піднесення про «табір миру» слід сказати окремо. У той час, як кожна порядна радянська людина готувалася до 300—річчя возз’єднання України з Росією (відзначали у травні), «саме існування УРСР викликає шалену лють у найманців американського імперіалізму — українських буржуазних націоналістів (надалі «вбивці», «наволочі», «кати»)». Власне, так охрестили «ворогів народу», які складалися, переважно, з вершків творчої української еліти. «Биті й викинуті за межі країни, жалюгідні рештки цих банд брудними руками намагаються вести таємну війну в мирний час, звивши собі кубло в іншій країні, країні «жовтого диявола». Отака діалектика толерантності.
Піднята цілина
«Матеріальний і культурний добробут зростав», лише цього року планувалось у місті звести 40 будинків. Диво техніки — телевізор вже мали 34 чернігівці, 2200 — радіоприймач (із загальної чисельності
69 975 чоловік, за даними на 1.01.1954 р.). Вже всьоме відбулося зниження роздрібних цін на продовольчі товари (а також на 30% на квитки в кінотеатр). Мабуть, за це й розплачувались наші громадяни. Бо ж, окрім беззаперечних планів «крутого піднесення виробництва», закликів до боротьби «за високі врожаї» махорки, конопель, люпину й кукурудзи, ЦККП і Радянський уряд поставили перед країною більш грандіозне завдання. А саме: освоїти цілинні і перелогові землі (не менше 13 млн. га) для розвитку сільського господарства. Вже в середині лютого більше 300 чернігівців подали заяви «з проханням надіслати їх у східні райони». Упродовж року тисячі наших земляків разом з іншими ешелонами вирушали до Казахстану, Поволжя та Уралу, щоб «виправдати довіру комсомолу».
«Все как один подпишемся на заем!»
Це був один із найпопулярніших закликів того часу стосовно постанови уряду про випуск нової Державної позики. Він знайшов відгук «у серцях чернігівців», а також у їхніх гаманцях: люди передплачували й віддавали свої заощадження на користь «незгасимого маяка» (тобто СРСР).
Для студентства заклики звучали дещо в іншому напрямку: «Донбас чекає на вас, молодь Чернігівщини! Ідіть у гірничопромислові школи!». І молодь (2 тис. чоловік), звісно, йшла.
Що ще відбувалося в нашому місті 1954 року? У жовтні з’явився перший в Україні рояль. Над його виробництвом працювали кращі теслярі експериментального цеху Чернігівської фабрики музичних інструментів — М. Шльончик і В. Ленько. Серійний випуск розпочався наступного року.
Від 1 квітня почалося навчання в школі № 3, найбільшій у місті (на 800 учнів). Добудовувалась і № 4 на Толстого (на 400 учнів), двері котрої відкрилися наступного року.
Цього року також організувався Чернігівський міський Будинок культури, де розпочали свою діяльність різні колективи. Щоправда, репертуар складали за принципом «хто що знає», зате захоплювались платними концертами. Найпримітнішим був «склад дров прямо у дворі» й те, що «жоден із його працівників не знав української мови», писав «Деснянський їжак».
А ще восени до Чернігова приїжджав
П. Тичина з братами по перу, читав твори в кооперативному технікумі й давав поради молодим поетам міста.
Переможного травня парадом фізкультурників міста відбулося відкриття нового стадіону «Колгоспник», спорудженого «методом народної будови».
На вулиці Громадській закінчувалось будівництво овочесушильного заводу (зараз Борисенка). У центрі міста по вул. Шевченка відкрився перший спеціалізований магазин готового одягу з відділами, примірочною і кравчинею (на всяк випадок).
У центрі Чернігова на Алеї Героїв у травні було встановлено обласну Дошку пошани, на якій красувалися 150 портретів передовиків, фото 25 підприємств та артілей (з суто міських: фабрика ПОВ та музичних інструментів, вагонне депо м. Чернігова).
Тим часом почали споруджувати гуртожитки для майбутніх працівників камвольно—суконного комбінату, який планували зробити найбільшим не лише в СРСР, а й у Європі (мав випускати «стільки бостону і габардину, метро і драпу, щоб ними можна було б одягти більше 3 млн. радянських людей». Проблеми були з нестачею цегли (як писали, через «захоплення керівництва кабінетним стилем управління»), хоча в Чернігові налічувалось два таких підприємства, а третє будувалось.
Хіба ревуть воли, як ясла повні? або Про наболіле
«1954—го в Чернігові було утворено автопідприємство. Щодня більше 50 тисяч пасажирів користувались його послугами перевезень по місту й області автобусами та легковими машинами», повідомляє довідник. І тільки народна рубрика «Деснянський їжак» писала про диявола, та вже не «жовтого», а того самого, що криється у дрібницях. Як приклад, автобус (напрямок — Остер) мав убогий, як на заможну країну, вигляд: замість скла — шматок фанери, що випадав на першому кілометрі, двері напіввідкриті, лави для сидіння розхитані й понівечені, тож деякі пасажири мостились на підлозі. Або: «Автобус повний і час за графіком вирушати. Члени «екіпажу» балакають чи їдять. На нагадування пасажирів про час, кондуктор недбало кидає: «Хто поспішає, нехай пішком вирушає»… Щось до болю знайоме…
Часто позбавлені були чернігівці і гарячої води в єдиній бані, багатьом, які мали водопровід, доводилось ходити до водозбірних колонок. Як приклад, на Любецькій водопровід будувався не менше трьох років, а мешканці вул. Чорторийської й Заливчого «заливалися» навесні водою по самі вуха, а діти не знали, як добратись до школи. Відповіді дочекались влітку (обіцяли прокласти містки), тож не знали, як радіти від такої «своєчасності» відповіді. Запити народу зростали, кількість заяв і скарг також, а відповіді голови виконкому Івана Сильченка на типові з них залишались шаблонними: «Заяву розглянуто. Скаржника поставлено на чергу одержання житлоплощі». Черга, зазвичай, була довжиною у пресловуту п’ятирічку. Як приклад, тов. Ковбасникову й іншим мешканцям по вул. Радянській, 6 знадобилось аж 2 роки, щоб почути відповідь (питання було про кап—
ремонт): «Будинок є аварійним і ремонту не підлягає. Інші квартири, у випадку обвалу, ми не маємо можливості надати. Вам потрібно вишукувати для себе житла, бо будинок підлягає зносу».
Отак, рік за роком, минало життя звичайних людей, а по суті гвинтиків безпощадної системи, ім’я якої — країна Рад, у пошуках хліба, води та житла…
Про стійкий асортимент і сумну стабільність
Загалом, чернігівці були ще ті пошуковці, загартовані самим життям. Але спромогтись попити чай у чайній або почути «приємного апетиту» — було вище їх сил і можливостей. «Цією фразою гостинні і ввічливі люди підкреслюють своє бажання задовольнити апетит того, хто обідає, — писалось у тій же рубриці. — В їдальнях і чайних Чернігова цієї фрази не почуєш. Замість ввічливості можна побачити й почути цілком протилежне» (цікаво, що саме? Чи не сакраментальне: «Щоб ти вдавися!»?). Тепер більш конкретні приклади для кращого перетравлення. В їдальні № 9 по вул. Кривій брудні підлоги й столи, всюдисущі мухи, засмальцьовані шматки паперу — це меню, в ньому: суп, каша, чай (причому часто суп скислий, каша — «з топора», а на дні склянки з чаєм — манка). Тріска була другою стравою і буфетним продуктом водночас.
Широким фронтом у місті була розгорнута торгівля горілкою в чайних та закусочних (по суті «розливочних»). Показова арифметика чайної вихідного дня: 400 «стопок 40˚ чаю», тобто горілки, 70 склянок «чаю як чаю», 50 — компоту. Примітно, що народ приходив зі своїми огірками. «У спекотний день на чернігівському пляжі, крім коньяку й горілки, не знайдеш ніяких напоїв», — писав завоблздороввіділом тов. Г. Брага у своїй статті «Алкоголізм — ганебний пережиток капіталізму». Мабуть те, що морозива дарма шукати в центрі Чернігова, теж не обійшлося без клятих капіталістів.
Бракороби і нероби
Не сприйміть всі вищенаведені факти як очорнення радянської дійсності. Кому, як не нам, знати, що не все було так погано, а тим паче — звикати виживати в умовах зачудованого поєднання економічної та інших криз. Тож продовжимо чернігівський життєпис.
«Спираючись на могутню руку Батьківщини, Чернігів дихає на повні груди», — писали газети. Проте багатьом чернігівцям дух спинявся при вигляді деяких речей. Наприклад, майже порожніх полиць у звичайних булочних. Як варіант, був один сорт хліба та й той сирий, невипечений або ж черствий. «Адже ми, радянські споживачі, хочемо бачити і пшеничний хліб, і «докторський», і чайний, і московський», — скаржилися городяни під час конференції на хлібокомбінат і змішторг. Не задовольняли запити людей і гумові чоботи типу «відірви—підошва», тобто ІІ сорту і без гарантійного талона.
Виконуючи всесвітньо—історичне завдання боротьби з мракобіссям за побудову комунізму, всевидяче око не могло не помітити перших чернігівських бізнесменів, тобто спекулянтів. Валя Зернова з сестрою за «спекулятивними цінами» продавали привезені з Вільнюса черевики—«руминки», шкіряні рукавички, валянки тощо, за що обласний суд засудив обох до п’яти років тюрми. Залишається тільки додати: «Да здравствует советский суд, самый гуманный суд в мире!».
