 Поки в Чернігові вже котрий рік споруджують і не можуть ніяк спорудити Будинок дворянського зібрання, нащадки дворянських родин збираються власним коштом відновити родовий маєток своїх близьких, які постраждали від більшовиків. Щоправда, садиба дворян Березовських – не в самому обласному центрі, а в його передмісті, яким можна вважати село Старий Білоус. Тривалий час у цьому приміщенні була школа, а після спорудження нового корпусу, коли дітей перевели навчатися в інше місце, – дворянський будинок вже другий рік у запустінні.
Олена Малишко, праправнучка засновника династії Березовських Федора Березовського, живе в Києві. Дізнавшись про покинутий родовий маєток, жінка вирішила повернути його у власність і зробити там музейний комплекс, який має бути присвячений історії чернігівського дворянства. Втім, зробити це виявилося не так просто, як здавалося. За покинутий шкільний комплекс місцева влада хоче отримати немалі кошти. Родичка Березовських каже, що хоча й веде маленький бізнес у столиці, таких грошей у неї немає.
Про історію та проблемний спадок розповідає прямий нащадок дворянської родини Олена МАЛИШКО.
– З прізвищем Березовських пов’язані видатні чернігівські дворянські роди Сілічів, Малахових, Домантовичів. Передусім, це козацька старшина та видатні військові часів Вітчизняної війни 1812-го, Першої світової. За універсалом гетьмана Сомка в 1661 році наші прародичі Сілічі отримали землі та маєтки в селі Старий Білоус. Я бачила цей універсал, де написано, що землі отримали чернігівські полковники Степан та Іонікій Сілічі за військові заслуги.
Останню представницю дворянського роду Березовських я пам’ятаю сама. Це була моя прабабуся Алевтина, яка доживала віку разом з нами в київській квартирі. Померла в 1984 році. Вона багато розповідала мені про минулі роки та старовину, про те, де жили, як жили та про трагічну історію нашого роду. Останні з Березовських жили в Старому Білоусі до 1918 року. Пережили революцію. Сподівалися на те, що Тимчасовий уряд, а згодом і Установчі збори наведуть порядок у країні, проте все марно. На той час в родині було двоє маленьких діток. Моїй прабабусі Алевтині виповнилося всього кілька місяців, а її брату Олегу два роки. Якраз тоді, по закінченні Першої світової війни, рештки військ прибували додому. Багато солдатів з’явилися вже збільшовизованими, до того вони мали зброю. Часто вночі проводили так звані зачистки від буржуазних елементів.
Як правило, вони полягали в тому, що вночі чинили збройні напади на всіх, хто мав хоч якийсь достаток. У першу чергу грабували панські будинки та вбивали сім’ї, які там мешкали. Землі та маєтки силоміць відбирали на потреби революції. Так був убитий прадідусь моєї прабабусі Марії Павлівни Березовської та його син на прізвище Дзвонкевич. Старенькому було 95 років, коли його більшовики розстріляли. Це вбивство сталося в ніч з 28 на 29 лютого 1918 року.
Наступними повинна була стати родина Березовських. Врятуватися від смерті просто пощастило, бо одна з працівниць маєтку за кілька годин до нападу вночі попередила родину про те, що готується розправа над ними. Тікати довелося в тому, в чому були. Взяли з собою тільки вкрай потрібні речі. Розбіглися хто куди: до родичів у Чернігів, по найближчих селах. Так і переживали цей тривожний час.
Будинок до 1920 року стояв порожній, а з цього року там відкрилася школа. Саме приміщення не дуже багате, оскільки родина переважно займалася сільським господарством і з того заробляли собі на життя. В чотирьох кімнатах тіснилося вісім осіб плюс няня. Це й за сучасними мірками більш ніж тісно. Тим не менш нова влада вважала, що його слід конфіскувати, й, звісно, без будь-яких законних причин.
– Як вдалося врятуватися вашій прабабусі з такою родослівною?
– Вона всюди писала, що її соціальне походження зі службовців. І це була правда, бо її батько працював службовцем у банку. НКВС службовців чіпав в останню чергу. Вона закінчила Чернігівський учительський інститут, в якому отримала неповну вищу освіту історика. Потім навчалася на історика в Ніжинському педагогічному інституті. Тривалий час працювала в Чернігівському історичному музеї і під час війни допомагала переховувати цінні експонати від німців. Після війни перебралася до Києва, де працювала вчителем, завучем та інспектором шкіл Печерського району. З будинку її вивезли зовсім маленькою. Дуже прикро, що до смерті вона так і не дізналася, що родовий маєток уцілів.
До 2008 року на території садиби розташовувалася середня школа. В конюшнях навчалися старші класи, молодші – в самому панському будинку, який споруджений моїм прапрадідусем у 1895 році.
Тепер перед нами постає питання, як повернути або викупити цей спадок. Для того, щоб врятувати його від руйнування, потрібні великі вкладення, які вимірюються сотнями тисяч гривень.
– Чи є у вас такі кошти?
– Немає, але ми готові виставити на продаж частину власного майна та кілька земельних ділянок під Києвом для того, щоб врятувати родовий маєток, який доведено до жахливого стану.
– Розкажіть, у якому вигляді ви бачите садибу в майбутньому.
– У нас з чоловіком є невеликий досвід пошукової історико-етнологічної роботи. Організовували та брали участь у семінарах, які були присвячені дворянським родинам Чернігівщини. Наша мета – відновлювати пам’ять про загиблих дворян, адже зафіксовано багато випадків, коли навіть мертві вони заважили червоній владі. У 30-х роках зафіксовано низку актів вандалізму над дворянськими похованнями. Прикладів тому багато. В селі Шибиринівка Чернігівського району після знесення церкви зруйнували цвинтар, що був неподалік. Склеп моїх родичів, який простояв понад сто років, теж був зруйнований. Тож плануємо відкрити на території колишньої школи музейний комплекс.
Дуже хочеться, щоб у цьому будинку, як і раніше, звучали старовинні романси під акомпанемент старого роялю, що колись стояв у цьому будинку. Ми його знайшли. Можливо, відкриємо бібліотеку історичної літератури. Робоча назва – Старобіло-уський історичний комплекс. Якщо це буде саме комплекс, оскільки ще й по сьогоднішній день ми ведемо переговори з сільською радою, щоб отримати більш-менш прийнятні умови купівлі цих приміщень. Вважаю, що сума в 220 тисяч гривень – астрономічна цифра для цих напів-зруйнованих будівель. Оціночна фірма навіть надвірний шкільний туалет оцінила в 3 тисячі гривень, хоча там самі стіни зі старої цегли.
– За якою ціною ви хочете придбати будівлі?
– Я вважаю, що буде справедливо, якщо нам виставлять балансову ціну, за якою будинок коштуватиме від 6 до 8 тисяч гривень. Ціни на решту приміщень теж мають відповідати їх балансовій вартості. Краще ці кошти, які з нас хочуть взяти, вкладемо в реставрацію цього комплексу. На мою думку, це було б справедливо. Вважаю, що робити бізнес на таких програмах, як ми пропонуємо, не зовсім морально.
– А чому б вам просто не зосередитися лише на самому будинку, адже саме там жили ваші родичі?
– Справа в тому, що він виведений з цілісного комплексу, але ж нас переконують взяти і приміщення старої школи, де колись були панські конюшні. Кажуть, що в протилежному випадку туди може прийти будь-яка фірма, яка, наприклад, займатиметься шиномонтажем і зіпсує цілісну картину історичного комплексу. Спочатку запевнили, що ціна буде символічною, але потім вона чомусь перетворилася в 220 тисяч гривень.
Своє бачення стосунків з нащадками дворянської родини висловив і сільський голова Старого Білоуса Микола НЕХАЙ.
– Справді, незалежна експертна оцінка цього комплексу дорівнює сумі в 226 тисяч гривень. На сьогоднішній день, гадаю, це мінімальна вартість будівель. До того ж, сільська рада його не оцінювала, бо закон передбачає перед продажем оцінку балансового майна спеціалізованими фірмами, що й було зроблено. Все пораховано за вартістю матеріалів. Нині комплекс переданий в оренду Олені Малишко. Ціну оренди спробуємо зменшити з трьох тисяч до однієї.
До речі, тепер у селі навіть «шевченківська хата» коштує чималих грошей, оскільки це ж передмістя Чернігова. Віддавати просто так цю будівлю сільська рада не може. А на виручені кошти ми хочемо облаштувати дитячий садок у приміщенні, яке, власне, теж на території старої школи. Керуючись логікою Олени Малишко, я маю піти й забрати собі ліс, який садила моя бабуся. До того ж, у нас мова йшла про продаж лише панського будинку, а решту приміщень домовлялися здати Малишкам в оренду.
– Хтось доглядає за приміщеннями?
– На жаль, на сьогодні там немає нікого. Проте з 17 березня будівлі – в оренді, тож за збереження майна відповідає орендар. Думаю, якщо в претендентів на ці приміщення серйозні наміри, то вони не допустять його подальшого руйнування. Змушувати їх викуповувати ці приміщення ніхто не збирається. Втім, за орендний термін вони також мають там щось зробити. Заявили про наміри відкрити музей громадянської війни, подивимося, що в них вийде.
Як би там не було, а часу на роздуми з приводу робити чи не робити зі старого шкільного комплексу музей, залишилося зовсім мало. За менш ніж два роки будівлі поступово руйнуються природним, та й не зовсім природним, способом. Скажімо, перебуваючи на місці, можна було на власні очі в цьому переконатися. Дивно, але досі приміщення старої школи зустрічає перехожих не тільки лагідним написом, а ще й відчиненими дверима, залишається підключеним до електрики. Тут навіть горить одна лампочка і працюють лічильники. Тож до всіх небезпек слід додати ще й пожежну.
Ігор ЛЕВЕНОК
Джерело: «Деснянська правда – вільна» № 8
|
