На Болдиній горі, з правого боку, як іти до могили М. Коцюбинського можна побачити стару могилу, її легко впізнати по чорній залізної огорожі і пофарбований в зелений колір цементного надгробків.
Дата народження і смерті відсутні. Коли ми поцікавилися у літньої жінки, що продавала квитки в Антонієві печери, хто ж такий схімонах Герман, вона знизала плечима і невизначено відповіла: - Та хто його знає. Кажуть, жив колись при Троїцькому монастирі такий самітник, був дуже побожний. Після смерті Германа пронеслася чутка, що могила його має чудодійними властивостями. Якщо помолитися і попросити про щось своє сокровенне, бажання здійсниться. Розповідають, коли Герман хоче показати комусь своє розташування, щоб до гробу не йде пахощі. Я в це не вірю. Хоча могилу відвідують досить часто. Вірять, ну, і хай собі вірять. Нам це не заважає.
Більш докладно про людину, похованим над Антонієвими печерами, розповіла нам стара черниця. Поправивши темний хустку на голові, тихим голосом вона розповіла: - Зараз цю могилку огородили, і табличка з написом на хресті з'явилася. Але тільки ніякий він не схімонах, відокремлене монастирське життя в постійних постах і молитвах не вів. Звали його Гермоген і жив ще до революції, був мандрівним людиною. Переходив з міста в місто і просив милостиню. Був трохи не в собі, плоттю немічний, але бадьорий душею, серцем чистий і простий як голуб. Умів жити в злиднях, терпіти голод і недолік. Сказано - Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. На Русі таких споконвіку називали юродивими, їх не сіяли, не жали - самі народжувалися. Мандрівника не кривдили. Тоді люди добре пам'ятали Божу заповідь:- Люби ближнього свого як самого себе ». Хто риє яму іншому, сам в цю яму впаде. Зло завжди повернеться до того, хто його задумав.
У нашому місті Гермоген зупинявся в притулку для знедолених Тут його й помітила княжна, некрасива дівчина років тридцяти. Відбувалася вона зі стародавнього знатного роду, жила в достатку. Але особисте життя у неї не склалося, заміж не вийшла. От і вирішила присвятити своє життя служінню Богові. Всі дні проводила в притулку в повсякденних турботах про бідних і убогих. Вона нагодує і напоїть Гермогена, а потім довго з ним про щось розмовляє, про що вже, один Бог знає. Бесіди з ним діяли на княжну, як молитва до Господа. Проговорив з нею Гермоген за північ, поврачует її душу, а вранці з першими півнями закине торбу за плече і, не попрощавшись, побреде далі. І про нього ні слуху, ні духу. Як-то княжні повідомили, що в місті на вулиці підібрали якогось бідолаху в несвідомому стані. Він марив і в бреду назвав її ім'я. Княжну запитали, чи не могла б вона його пізнати. Княжна погодилася, і в мертвому вже людину дізналася мандрівника Гермогена. Не встиг він дійти до притулку. Раптова смерть звалила його на бруківку. Що наше життя? Сімдесят, від сили - вісімдесят років. І всі проходять у працях і хворобах. Гермоген і до цих років не дожив. Недарма православні кажуть - смерть не за горами, а за плечима. Княжна потурбувалася про покійним і поховала за свої гроші на Болдиній горі. Над святими Антонієвими печерами упокоїлися тлінне тіло його. Потім часто приходила на могилу, молилася, згадувала його світлу душу. Коли прийшла революція, княжна покинула місто. Говорили, виїхала за кордон. А могила з часом прийшла в запустіння, хрест стояв безіменний. Тільки передання зберегло пам'ять про мандрівника Гермогене. Слава Богу, що про неї згадали і привели в належний вигляд. Тільки ось ніхто не знає, коли він народився, та й дата смерті стерлася в пам'яті людей. Ім'я та життя його теж забулося, і став він схімонахом Германом.
Ми стояли біля могили мандрівника Гермогена і з незмінною увагою слухали стару черницю. У цей час в огорожу могили увійшла молода монашка, запалила свічку і поставила біля маленької ніші, зробленій у невеликому квадратному узвишші біля підніжжя хреста. І почала про щось тихо і ревно молитися.
Поправді, кожен у цьому світі отримає в міру своїх діянь, бо, як людина розуміє життя, так буде відпущено і йому.

Джерело: Віталій Топчій
Журнал "Відпочинок" №11(18) від 28 вересня 2009 р.