 Пригадую, як у другій половині вісімдесятих років минулого століття, коли відкрилися горбачовські шлюзи гласності і з усіх боків зашуміла-завирувала правда про нашу історію, у кінці вулиці Гоголя в Ніжині (біля міськвиконкому) були вивішені нові щити, із догідливо – протягом століть! – замовчуваною інформацією про нашу – українську-таки! – минувшину…
Боже, що тоді здійнялося!.. Знайшлися люди, яким віками затоптувана правда здалася страшною крамолою… Аякже!.. Як посміли?!. І то дарма, що палили й нищили нас – не їх, і вони – не ми…
А стенд всього-на-всього відверто сказав ніжинцям, що наше місто за тисячолітню свою історію руйнували та спалювали до тла лише двічі. Вперше – 1239 року, коли монголо-татарські орди хана Батия насували на стольний град Київ, і вдруге – 1668 року, коли до Ніжина ганебно приклалися нічим не кращі ординців посіпаки князя Григорія Ромадановського з Московії.
Відомо, що після тотального спалення навіть звичайнісінька дика трава відходить п’ять-сім років, а що говорити про місто, яке в обидва історичні періоди втрачало свою значимість і розвиток принаймні на століття?! Докладніше про подію 1668 року розповідає магістрант ніжинського університету ім. Миколи Гоголя Роман Желєзко, для якого фах історика став визначальним і який на недавній Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених “Українська державність: історія та сучасність” у Маріупольському державному університеті так заполонив присутніх цією страшною у своїй правді темою, що був відзначений дипломом І ступеня!
Батуринська трагедія 1708 року традиційно вважається однією з найкровопролитніших та вражаючих людську уяву сторінок української історії козацьких часів. Доби, всіяної низкою згадок про відчайдушну боротьбу українського народу проти Московії – за право мати власну державу. Оборона Батурина проти військ російського князя Олександра Меншикова справді стала проявом всенародного героїзму, найпереконливішим доказом того, що зламати прагнення українців до волі неможливо…
Прикметно, що саме славетне місто Ніжин на Чернігівщині спіткала та ж сама доля, що і столицю Гетьманщини. І сталося це на 40 років раніше, у серпні 1668 року.
Поступово, рік за роком, як помер овіяний славою і незадоволеннями гетьман Богдан Хмельницький, московський уряд свідомо намагався перетворити союзну йому Україну на частину своєї держави. Після укладеного у 1665 році між Гетьманщиною і Московією Московського договору, вся українська економіка перейшла під контроль Кремля. Відтепер усі податки з населення збиралися винятково розташованими в містах московськими воєводами, а все некозацьке населення обкладалося надмірними податками. Українські міста, в тому числі і Ніжин, заполонили зайди-чиновники, які почали переписувати все майно міщан. Разом зі стрільцями вони зчинили масові грабунки та звірства над українським населенням.
На початку 1668 р. у містах Лівобережної України розпочалися масові козацько-селянські хвилювання, гнів яких вилився у побитті московських ставлеників. Козацька шабля стала єдиним засобом вберегти власне майно та свободу від зазіхань Московії. Так, московський воєвода в Ніжині Іван Ржевський скаржився в Москву на те, що ніжинці відмовляються виконувати його накази, платити податки і масово записуються в козаки. На скарги воєводи щодо відкритої непокори міщан, селян та козаків міста ніжинський полковник Артем Мартинович (Мартинів) відповів, що люди в українських містах вільні вибирати собі кращих правителів та можуть вільно записуватися в козаки.
22 січня 1668 р. полковник вводить до Ніжина козаків Батуринської, Конотопської, Новомлинської, Кролевецької, Спаської, Глухівської та Веркіївської сотень, розташувавши їх у Великому та Новому місті. Під тиском козаків Ніжинського полку московські стрільці зачиняються у Ніжинському замку. До Москви почали надходити звістки, що ніжинський полковник «навел казаков безчисленно много, на каждом дворе стоит по двадцяти и больше», і що очікувати від них треба «шатості и всякого дурна».
Намагаючись штурмом оволодіти Замком, ніжинці розкопали Покровський земляний вал, загатили рів соломою та деревом і розпочали тривалу облогу. Намагаючись вибити московитів (1200 чол. згідно з Московськими статтями) з Ніжинського замку, хороброю смертю загинуло близько 2,5 тис. козаків Ніжинського полку. Показово, що антимосковське повстання охопило все Лівобережжя. Поряд із Ніжином, 4 лютого 1668 р., козаки обложили московський гарнізон у Новгород-Сіверському, потім – Гадячі, Переяславі, Чернігові та Острі. У полон потрапили воєводи глухівський М. Л. Кологривий та сосницький -- В. Б. Лихачов. Штурмом були взяті замки у Глухові та Батурині – сотенних містечках Ніжинського полку.
Не зважаючи на відчайдушні спроби ніжинських козаків звільнити Ніжинський Замок від стрільців Івана Ржевського, власних сил було замало. Але допомоги від лівобережного гетьмана Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного – Петра Дорошенка (1665-1676), які нібито обоє намагались очолити антимосковський народний рух, ніжинці та інші повстанці Чернігівщини так і не отримали. Допоки змагання між гетьманами за право бути володарем всієї України по обидва береги Дніпра закінчилося забиттям І. Брюховецького «киями як собаку», Москва розпочала активні дії проти українських козаків.
У серпні 1668 р. в Україну поспішно вирушило московське каральне військо на чолі з князем Григорієм Ромадановським. А вже 11 серпня його війська, рухаючись у напрямку Чернігова, підійшли до Ніжина. Українські козаки могли легко опинитися в оточенні московських військ Григорія Ромадановського та стрільців воєводи Івана Ржевського, які трималися у Ніжинському замку. Населення міста та козаки Ніжинського полку, розуміючи марність боротьби та рятуючи життя своїх жінок і дітей, поспішили залишити Ніжин і знайти притулок у навколишніх лісах. Ніжинський полковник Артем Мартинович, що став на бік П. Дорошенка, залишив своїх козаків та разом з гетьманом перейшов на правий берег Дніпра.
Залишений оборонцями Ніжин став легкою здобиччю московського війська. Увірвавшись до брами міста, як свідчить автор «Історії Русів», Григорій Ромадановський віддав Ніжин на пограбунок своїм стрільцям. Згодом полковий центр було спалено. За даними Чернігівського літопису та досліджень місцевих краєзнавців у палаючому вогні та зусиллями озвірілих московських стрільців у місті майже не залишилося дерев’яних будинків. Було знищено низку церков, з-поміж яких вистояв хіба що кам’яний Миколаївський собор, розміщений у тодішньому центрі Ніжина – на Соборній площі (сучасна територія між вулицями Якова Батюка та Миколи Гоголя). Так, завдяки вогню та руйнівним діям московітів, від дерев’яного храму святої Покрови залишилися лише купки попелу.
Великі нещастя чекали і на долю тих ніжинців та мешканців околиць, які все-таки шукали захисту за стінами міста. Розлючені московські стрільці, з нелюдською озвірілістю зробили в Ніжині те, що згодом, у листопаді 1708 р., повторилося в столиці Гетьманщини (1669-1708 рр.) Батурині. На залитих кров’ю вулицях було безліч трупів мирних міщан та мешканців навколишніх сіл. Водночас, як зазначають історики доби Гетьманщини В. Смолій та В. Степанков, вирізано було навіть немовлят у колисках!
Не менш жахливою була і доля тих, хто пережив грабунки московських стрільців. За зразком татарського ясиру, що століттями нищив український народ, московити вивели полонене населення Ніжинського полку та розпорошили його по різних прикордонних містечках Московської держави. З пізнішого документу того періоду, датованого січнем 1669 р., ми довідуємося, що князь Г. Ромадановський і його «товариші» під час свого походу на Чернігівський, Ніжинський та Стародубський полки «…багато полону набрали і з собою завезли до великоросійських міст різних людей статі чоловічої та жіночої, великого й малого віку, – і досі в полоні перебувають…»
Ще однією таємницею є кількість та масштаби грабунку Ніжина московськими стрільцями з економічної точки зору, адже місто в той час залишалося одним із центрів ремесла і торгівлі на Лівобережній Україні. Чого варті тільки дорогоцінні культові речі на ікони, вивезені зі спалених в місті дерев’яних храмів, що згодом, очевидно, знайшли своє місце у маєтках московських бояр.
Події під Ніжином та подальше просування військ Г. Ромадановського Лівобережжям остаточно підірвали сили тодішнього наказного гетьмана Дем’яна Ігнатовича (більш відомого як Многогрішний) та змусили його піти на переговори з Москвою. У містечку Салтиковій Дівиці відбулася зустріч Дем’яна Многогрішного з Григорієм Ромадановським, де обговорювалися деталі миру та відновлення московських залог в українських містах. До Москви було відправлено українське посольство на чолі з колишнім ніжинським полковником Матвієм Гвинтівкою та Василем Ігнатовичем, які доповіли Малоросійському приказу, що наказний гетьман прагне залишитися у союзі з московським царем. Урядові посади, російські дворянські титули, привілеї та земельні володіння стали визначальною ціною, за яку єдиновірна Москва купувала у козацької старшини українську державність.
Натомість, майже 20 років витратили ніжинці та мешканці навколишніх сіл, щоб відбудувати рідне місто та повернути йому старий звичний вигляд. Зважаючи на чолобитні ніжинців, у 1669 р. московський цар Олексій Михайлович надав Ніжину та його мешканцям низку пільг. Так, згідно з царським наказом, Ніжин було звільнено від податків на 9 років. Усім мешканцям, окрім козаків, було дозволено рубати ліс для нових будівель. Ото пільга: дозволено рубати свій ліс, тобто ті дерева, які вони колись садили й доглядали. Проте ті жахливі події серпня 1668 р., що забрали життя дітей, батьків, братів та сестер майже у кожній ніжинській родині, навіки закарбувалися у пам’яті нащадків.
Роман ЖЕЛЄЗКО,
магістрант НДУ ім. М. Гоголя
|
