«Я капітан човна Сергій Воронов. Прошу всіх, хто братиме участь в експедиції, потиснути мені руку та представитись», — сказав засмаглий чоловік. Несміливо підхожу до капітана та повідомляю, що теж вирушаю в мандрівку. «Хлопці! З нами їде дівчина. І крапка», — гукнув Сергій Олександрович. «А може вона передумає?» — чується з палуби. Я б залюбки передумала, але не можу! Я повинна їхати, мені ж дали чітку установку: «Веслуй!».

Екіпаж човна — переважно журналісти, які не мають професійних навичок веслування. «Мета нашої мандрівки — це популяризація та охорона культурної спадщини України, — каже капітан. — Унікальність експедиції в тому, що на борту зібралися лише журналісти. Потрібно бути справжнім романтиком, щоб наважитись на це. Отже, експедиція історичним шляхом від Чернігова до Києва на лодії «Сварог» оголошується відкритою! Екіпаж на борт!» Я розумію, що дороги назад немає. «Лівий борт — весла на воду! Правий борт — весла на воду!» Пригоди починаються...

Одна зміна — це восьмеро веслувальників, по четверо на кожен борт. Кожна зміна гребе годину. Найрадісніші слова під її кінець: «Залишилось 5 хвилин! Друга зміно, готуйсь». Якось незвично серед просторої річки Десни. До Чернігова можна дістатися автобусом за годину, а тут — ніби закинули в машину часу та відправили в Х століття. Хлюпотіння весел, легенький вітерець, довкола — вода й вода і жодного натяку на цивілізацію — мимоволі починаєш забувати, що живеш у ХХІ столітті. Єдине, що нагадувало про це, — одяг та мобільні телефони, які дуже швидко розрядились та більше не турбували. Одна зміна змінювалась другою, хлопці вже понатирали перші мозолі. Мене, як єдину дівчину, не садили на весла, але ж треба спробувати! Мені показали, як правильно веслувати: не треба зосереджуватись на веслі, слідкуй за спиною веслувальника перед тобою — його спина пішла вперед, по інерції нахиляєшся сам — піднімається весло. Важко було не стільки веслувати, як впіймати ритм. Але під кінець першої 30–хвилинної зміни я вже більш–менш освоїла цю роботу. Коли думати про щось приємне, тоді й веслувати веселіше.

Біля керма, як відомо, стоїть капітан, але і йому потрібен відпочинок. Його зміняє стерновий Володимир Кириченко. Ще на борту з досвідчених «сварогівців» є старший помічник капітана Володимир Росоха та кок Віталій Селивончик. У звичайному світі — це поважні люди, які займають високі посади, але тут, на «Сварозі», вони покірно сідають за весла та виконують команди капітана.

І ось перший причал на ніч. За кілька годин плавання вже звикаєш до човна, і не відразу з’являється бажання зійти на берег. Багаття, приготування вечері з того, що знайшлось на борту. «Не обіцяю, що буде смачно, але нагодую всіх!» — каже наш кок. Смачно повечерявши, вкладаємось спати. На човні спати тепліше та й романтичніше... Змерзнути не встигаєш, бо відмахування від комарів чудово зігріває. Один порятунок — заритись з головою у спальний мішок та слухати їхні «серенади».

День другий

«Підйом!» — з цією командою підхоплюєшся, наче в армії. Вже о п’ятій ми маємо відчалити, а ще потрібно встигнути зібратись... Перша зміна сіла за весла, друга має цілу годину для сну. Друга зміна — на весла, перша відпочиває. І такий режим — упродовж усього дня. О восьмій нас чекав перший сніданок на човні. Це були залишки вчорашнього супу та канапки з салом.

На другий день синхронність гребців покращала. Аж любо дивитись, як весла по обидва борти разом піднімаються та опускаються у воду. Капітан підбадьорює гребців жартами: «Вдома на вас чекають теплі редакції та гаряча кава! Ну ж бо, навались на весла!».

Хто сказав, що на воді немає дорожніх знаків?! Їх купа!!! На берегах розташовані червоні та білі знаки, а у воді плавають бунгало. Саме по них капітан або стерновий орієнтуються, куди пливти. Червоні бунгало повинні залишатись по праву сторону борту, а білі зліва. Саме вони вказують, де найглибше дно. Щоб їх розгледіти здаля, треба мати чудовий зір. Не розгледів — і ось ми потрапили на міль. Для човна це екстрена ситуація, діяти доводиться рішуче. Лунають чіткі команди: «Правий борт, табань! Лівий, вперед! Правий борт, суши весла! Лівий, весла на воду! Правий, весла на воду! Вперед!». Для такої координації дій потрібно мати гарну реакцію та уміння. І ось ми знову на воді.

На другий день відчуваєш, що ще більше занурився в епоху Х століття та забув, що існують такі речі, як інтернет та мобільний зв’язок. Забуваєш про те, що існують швидкісні моторні човни та шалений столичний темп життя. «Хоча і важко гребти, але я тут відпочиваю», — сказав один із новоспечених гребців. Тиша, простір, вода. Думки починають йти на лад, мимоволі забуваєш про проблеми та справи. Тепер я розумію, чому моряки — такий замріяний народ. Тут хоч–не–хоч, а починаєш мріяти. Єдине, що вертало до сучасного життя, це люди, які іноді махали з берегів. Якийсь табір навіть вишикувався та віддав нам честь, проголосивши потрійне «Ура!».

І ось перше місто. Це Остер. На березі нас зустрічає натовп. Діти, для яких побачити подібний човен — справжнє свято. Тут ми залишили нашого кока. Замість нього кашоваром стала я. Дякую мамі, що навчила готувати!

Через дві години після відпливу з Остера робимо причал на нічліг. Уже все так звично — готувати на вогнищі, ночувати під відкритим небом. «Керуй! У твоєму розпорядженні 18 чоловіків!» — дав мені добро капітан. Ось вона, хвилинка влади. «Хлопці, що готуємо?» «Тушковану картоплю!» — «Без проблем. Оббирайте картоплю!» Від свого попередника я засвоїла гарний урок польової кухні та її девіз: «Не обіцяю, що буде смачно, але всіх нагодую». Девіз цей, звичайно, жартівливий, бо все, що готується на вогнищі, не може бути не смачним. Коронною стравою нашого столу стала печена риба на вогнищі, яку люб’язно нам запропонував місцевий рибалка. Остання вечеря, остання ніч, в яку чомусь було важко заснути. Небо у нас над головами аж мерехтить від зірок. Але втома довгого дня бере своє...

День третій

«Підйом!!!» І як я буду далі жити без цього слова? Ніяким будильником його не замінити. Сон мов рукою зняло. Швидко збираємо речі, прибираємо вчорашній стіл, рушаємо в дорогу. Похитування човна на воді діє заспокійливо, мимоволі накочується сон. Але ненадовго, бо лунає команда готувати сніданок. Вчорашня картопля та кілька канапок замінили горнятко кави.

Через кілька годин ми нарешті дійшли Київської області. Значить скоро Київ, а там — багато мостів. Дорогою з Чернігова ми пройшли кілька мостів, але вони були високі, під ними легко проходила щогла. В Києві є низькі мости, отже, треба «рубати» щоглу. «Екіпаж, суши весла! Готуйся знімати щоглу! Правила безпеки: якщо щогла падає — лягати на борт!». Коли щоглу валять, човен, беручи на себе таку вагу, втрачає рівновагу, тож нас несе течією на міль, до берега. Лунає команда: «Не хитати човен!» До берега залишилось лише кілька метрів, ще трохи і ми могли пошкодити ніс, врізавшись у міль. «Одне весло на воду!» Хороша реакція одного з гребців — і ми знову рухаємось за курсом.

Останні години на човні. Он в далині вже проглядається силует київської статуї Свободи, тобто монумент «Батьківщина–Мати». «Це вже Дніпро?» — запитуємо у капітана. «Ні, це ще Десна, ви відчуєте Дніпро». І дійсно, незабаром ми його відчуваємо. Широкий, могутній. Довженко не помилився, коли назвав Десну «зачарованою». Порівняно з Дніпром вона справді зачарована — тиха, мрійлива, дає можливість насолоджуватись думками та враженнями.

...Людей на берегах дедалі більше, з’являються моторні човни, які нам здаються супершвидкими. І ось перший київський міст. Перші ознаки цивілізації. Неохоче повертаєшся з романтичної подорожі до сучасного галасливого світу. «Сварог» подарував нам давно забуте почуття гармонії та уміння не поспішати. А ось і Київ. Так хочеться крикнути: «Бачу землю!!!».

Останній міст. Останні метри нашого шляху. Остання команда капітана: «Суши весла, весла на борт!». На душі стає сумно, бо так не хочеться повертатись до шаленого ритму життя.

Прощання з командою, яка за три дні стала рідною. Невпевнені після хиткої палуби кроки по землі. «Екіпаж, шикуйсь! Оголошую експедицію від Чернігова до Києва за історичним маршрутом Десною закритою. Мені було приємно провести з вами цю подорож, і дякую за мандрівку та чудову гуртову роботу!» — каже на прощання капітан. Після урочистостей підхожу до Сергія Олександровича, питаю, коли буде наступна експедиція. «Десь через два тижні, мабуть, будемо рушати». «Я з вами!» — самі собою вирвалися слова...