Згадується той далекий час, перший повоєнний рік, коли ми, після закінчення четвертого класу, здійснили свою першу в житті подорож-екскурсію, яку провела наша вчителька Наталія Володимирівна Приходько (Ганжа).
   Минуло багато десятиліть, але враження від неї, чітко зберегли окремі епізоди, які ніколи вже не зникнуть із пам’яті. Навчався я тоді в середній школі № 4. І не підозрював, що її подвір’я впритул прилягає до історичної зони, старовинного валу міста, сліди якого ще проглядаються й сьогодні. Почуте і побачене під час подорожі глибоко залягло в пам’яті і часто будило уяву про минулі часи.
   Хотілося заглянути в те невідоме, загадкове, пройтися вулицями стародавнього міста, уявити будівлі, людей, чим вони займалися. Але здійснити це вдалося через багато років. І допомогли мені у цьому архівні джерела, науково-популярна література, праці вчених-дослідників.
   На основі цих джерел і спробуймо, шановний читачу, здійснити уявну подорож у минулі часи. Як відомо, міста тривалий час були й фортецями. Так вимагав час і залишилися вони такими майже до кінця XVIII ст. Боротьба супроти турецько-татарської агресії була проблемою першорядної ваги у зовнішній політиці Росії та України.
  Османська імперія й кримські татари протягом кількох століть загрожували нашим предкам, здійснюючи свої спустошливі наскоки, ініціатором та підбурювачем походів часто виступали кримські хани. За таких умов міські фортеці мали бути серйозною перешкодою на шляху ворога. Тривала облога фортець не відповідала воєнній тактиці татарських військ, розрахованої на раптовість нападу, спустошення території та швидкий відхід. Їм було важко подолати опір гарнізону фортець та городян, які перебували під надійним захистом оборонних укріплень.
   Яким же було тоді місто? Скажімо, на Лівобережжі у XVIII столітті воно складалося з кількох частин, що розділялися досить виразною лінією фортечних укріплень. Перш за все у свідомості населення місто, як таке, було відділене від околиць (підварків). Люди, які жили бодай за кілька десятків метрів від міського валу й рову, до городян себе не зараховували. І навіть ті, що переїхали з підварків до міста, тривалий час вважали себе «зайшлими». В офіційних документах околиці також відділялися від міста. Так, наприклад, про підварок Броварки тоді зазначалось: «За містом Прилуками на Броварках».

   Опанас Шафонський у своїй праці «Черниговского наместничества топографическое описание…», написаній 1786-го, а виданій 1851 року, чітко відділяє місто від околиць: «…настояний город,- згадує він, - земляным старым валом обнесенный, с малым земляным развалившимся замком или цитаделью».
   Читачам, очевидно, буде цікаво дізнатися про те, що О.Шафонський народився на Чернігівщині в Сосниці в сім’ї сотника. Він був високоосвіченою, ерудованою людиною, своєрідним енциклопедистом. Мав диплом доктора наук з філософії, медицини та проблем освіти. За життя здобув славу і як вчений, і як практик. На посаді лікаря, наприклад, перебував у складі російських військ під час російсько-турецької війни в 1768-1774 рр. Як учений був відомий в Росії й далеко за її межами. Лейденський, Страсбурзький та Галльський університети схвалили його диплом і ступінь доктора.
   Рукопис О.Шафонського про Лівобережжя, над яким вчений працював два роки, налічував понад 1000 сторінок. Він ретельно описав село за селом, місто за містом на території, що входить зараз до Чернігівської та частково до Полтавської областей, даючи вичерпну характеристику стану міських укріплень, топографії, заняттю міського населення тощо. Свою працю автор сподівався презентувати Катерині ІІ з нагоди її подорожі в Україну. Але доля розпорядилася інакше. Рукопис потрапив після його смерті до спадкоємців. Син – колезький радник Григорій Опанасович Шафонський – передав його видавцю, та праця побачила світ набагато пізніше - лише через 64 роки після її написання.
   Замок, про який ідеться у праці О.Шафонського,- це атрибут кожного міста Лівобережжя. Ці дві структурні частини (замок і місто) згадуються також у військових звітах про стан укріплень 30-х років XVIII століття. Очевидно, вони є традиційними і беруть свій початок в глибинах Київської Русі. Як виразно засвідчила література, такий поділ залишався й пізніше.
   Фортифікаційна система XVIIІ століття передбачала дуже вдале пристосування різноманітних форм укріплень до умов рельєфу. Оборонні вали підкреслювали рельєф міста і разом з тим його структуру. Замок або власне місто здебільше розташовувались на рівному місці, але замок завжди будувався вище міста. Щоправда, як зазначав О.Шафонський, це рівне місце вибиралося на високому березі річки, іноді воно було «скрыто ярами». Проте будувалися міста й на низькому березі річки (Переяслав, Ніжин, Пирятин).
   Система оборонних укріплень була різною. Головне те, що кожне місто-фортеця на Лівобережжі обов’язково мало сильно укріплену територію – замок або цитадель. У кожному місті «непременно бывает крепость с пушками, так что в случае, если жители будут побеждены неприятелем… то они могут уйти в крепость и в ней обороняться»,- читаємо в описові подорожі, яку зробив Павло Алеппський, арабський мандрівник, разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм до Москви в середині XVII столітті. А далі він писав: « Прибыли вечером в большой благоустроенный город, называемый Прилуки. Цитадель внутри его удивительна по своей вышине, укреплениям, башням и пушкам».
   Для оборони міста найчастіше насипали земляний вал, в якому споруджували бійниці, тобто невеликі отвори, з яких можна стріляти і контролювати місцевість за валом. Земляні вали іноді дернувалися, щоб були міцнішими. Значна оборонна роль відводилась ровам, що споруджувалися перед валами. Щоб уникнути зсувів, стіни ровів часто робили вертикальними і закріплювали їх дубовим брусом. Рови досягали значних розмірів.
   Павло Алеппський був вражений глибиною і укріпленням рову в Прилуках. Його увагу привернула також проточна вода в рові. Проте до середини XVIII століття рови були вже сухі, і лише з південно-східного боку валу примикало русло Муховця, частково заповнене водою. Це добре видно на плані Прилук, датованому 1745 року і був надрукований генерал-майором і військовим інженером Ф.Ласковським в його «Материалах для истории инженерного искусства в России».
   Оборонними спорудами міста були також і вежі. Щоб посилити обороноздатність, у вежах споруджували бійниці. Через рови прокладали мости, що з’єднували вежі із зовнішнім світом. Конструкції мостів здебільшого були нескладними. Споруджували їх переважно на стовпах (палях), котрі можна було спалити в разі небезпеки, а потім швидко відновити. Значно складнішими були підйомні замкові мости. Замок був найбільш укріпленою територією міста. В Прилуках замок з’єднувався з містом лише однією брамою (ворітьми).
  Міські брами відігравали значну роль в обороні городян. У Прилуках згадуються чотири брами: Київська, Пирятинська, Глухівська (або ще Млинова), Роменська (Кустівська). Назва брами збігалася з назвою дороги, що вела з міста.
   Окрім брами до міста можна було ввійти через так звані вилазки – ходи, прокладені упоперек валів завширшки і заввишки два метри. Підлога, стіни й стеля в них робилися в зруб і мали четверо захисних дверей. Подібні тунелі прокладалися для пішоходів, коли треба було вийти з міста на город, в сад, по воду або мати запасний вихід з міста під час облоги. З уже згадуваного плану 1745 року видно, що міська фортеця мала четверо воріт, дві вилазки, чотири равеліни і дев’ять дерев’яних башт.
   У більшості фортець оборонні укріплення протягом XVIII століття перебудовувались, модернізувалися, не руйнуючи систему збережених укріплень фортець. Протягом XVIII століття повсякчасно стояло питання про стан укріплення міст Лівобережної України. Зовнішня обстановка вимагала цього. За цей час фортеці пройшли свою еволюцію від активної фортифікаційної сили до занепаду наприкінці століття.
   1723 року Київський генерал-губернатор Трубецькой доповідав уряду про поганий стан Переяславської фортеці. Оборонний вал Чернігова 1728 року був у такому стані, що не тільки люди, а й худоба проходила через нього. Таку ж картину 1738 року намалював бунчуковий товариш Стефан Томара з міськими валами Прилук: «Вал во многих местах осыпался, коло бойниц извне земля поосувалась, рогатки вкруг не всюди поставлены… ров местами затаскався и не вычещен; в пригородах ворот,а в вилазках форт и запоров никаких не имеется». Подібне повідомлялось і про Ічню; те саме було з валами Монастирища, Варви, Срібного, Журавки. Таке становище з оборонними укріпленнями викликало занепокоєння царського уряду. Військова колегія видала спеціальний наказ «о безотлагательном исправлении украинских крепостей».
   Як відомо, російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не дала виходу Росії до Чорного моря. Отже, питання зовнішньої політики лишалося не розв’язаним для Росії. Ось чому фортеці на Лівобережжі лишалися важливим елементом міської забудови і в 60-х роках XVIII ст. Це добре видно і на плані земляного міста, який під назвою «План города Прилук с показанием в оном казенного и обывательского строения» зберігається в ЦДВІА. Його було складено, ймовірно,під час так званого «румянцевського» опису Малоросії 1765-1768 років. Цей опис увійшов в історію під назвою «Генерального опису Лівобережної України (Малоросії)».
   Оборонні вали залишаються недоторканими до 80-х років XVIII століття. В цей час остаточно відпадає необхідність в оборонних спорудах. Внаслідок успішного завершення російсько-турецький війн, кордони російської держави відійшли далеко на південь. Міста Лівобережжя втратили характер прикордонних рубежів.
   Замок, як структурна частина міста занепадає і відмирає. Згодом вали подекуди почали розорювати під городи, влаштовувати на них селітроварні. І все ж у цей час зустрічаються й літературні згадки про мости через оборонні вали, а також про в’їзні брами при земляних валах.
   Так, наприклад, в Прилуках до пожежі 1781 року при оборонних валах ще існували брами.
Отже, міські фортеці ще у XVIII столітті відігравали значну роль у справі захисту території України та Росії від нападів татар і турків.