Вперше автор зацікавилась походженням свого прізвища ще в дитинстві, прочитавши цитату з поеми "Полтава" О.С.Пушкіна: Пестреют шапки. Копья блещут. Бьют в бубны. Скачут сердюки. В строях равняются полки. Толпы кипят. Сердца трепещут. В примітках Пушкін скупо зазначав, що сердюки - "войско, состоявшее на собственном иждивении гетманов". Але тільки зараз, працюючи в заповіднику, з'явилась нагода і можливість дослідити це питання більш детально. Як відомо, більшість матеріалів Генеральної військової канцелярії, особистого листування гетьманів Лівобережної України частково загинули під час розорення Батурина російськими військами в листопаді 1708 р., частково ж розпорошувалися упродовж багатьох десятиліть по приватних зібраннях. Але з наявних документів випливає, що "сердюками" або "серденятами" сучасники іменували спільноту військових заробітчан -"охотників", які не мали постійного місця осідку, циркулюючи на теренах Уманщини і Брацлавщини від одного наймача до іншого. В умовах політичної нестабільності на Правобережжі, а надто постійного дефіциту грошей серденята періодично опинялися то в козацькому, то в польському таборах. Будучи професійними вояками, вони, наскільки можна судити, мали постійний попит як у гетьманського правління, так і в коронного уряду. Цінуючи професіоналізм і лояльність найманців, Ян Казимир радив коронним ре'іментарям приваблювати на свій бік зазивними листами цих "волонтерів і охотників", відбиваючи в такий спосіб від Дорошенкової протекції. Перенесена на Лівобережну Україну, поряд з іншими традиційними назвами найманців, як от "затяговці", "охотники", традиція іменування найманої піхоти сердюками символізувала формування нової військової й соціальної реальності. Перші згадки про сердюків відносяться до середини 60-років XVIII ст. Зокрема, в листі гетьмана Павла Тетері до великого коронного канцлера Миколая Пражмовського від 24 червня 1665 р. повідомляється про успішне відбиття "серденятами" і польською залогою Білої Церкви нападів військ Брюховецького. Походження слова "сердюк" не зовсім ясне. За об'рунтованою версією М.Костомарова, термін походить від турецького "серденгесті" ( букв. "безпощадні" ) - назви роду війська в османській армії. На думку деяких дослідників, ця назва, котру згодом прибрала піхота Дорошенка, могла походити від прізвища полковника Серденя. На думку Миколи Крикуна, Сер-день (Серденя) взагалі не є історичною особою, а згадуваний джерелами "Серденів полк" насправді належав до Доро-шенкового регіменту. Так чи інакше, але на Лівобережжя слово "сердюк" потрапило, маючи вже цілком чітку конотацію, що стосувалася гетьманського найманця - людини, яка служить своєму суверену за гроші. Під час обрання І.Мазепи гетьманом у 1687 році 13-м пунктом Коломацьких статей було знов затверджено рішення про заснування найманого полку, об'рун-товане посиланням на Глухівську редакцію статей, що мало підтвердити легітимність охотницького війська відповідно до "старовини" політичних традицій Війська Запорозького. Одночасно в 22-му пункті вперше на рівні статей запроваджувалися збори з поспільства на утримання охотників як визнання того факту, що " охотницкие полки конные и пехотные, под сии военные времена суть надобны, дабы оные были сохранены так, яко при бывшем гетмане". Через те, що реєстри охотницьких військ кінця XVII ст. до нашого часу не збереглися, майже неможливо обрахувати точну кількість людей, яка перебувала в них. З реєстрів виплат царського жалування українській старшині й зокрема найманим полковникам відомо, що їхня кількість лишалася незмінною принаймні до початку XVIII ст. - 7 полків. На момент загибелі Батурина в 1708 р. Мазепа мав у своєму розпорядженні 10 найманих частин, з них 2 новосформовані полки постали не раніше 1705 року, мабуть вони були створені під тиском подій Північної війни. Постійна організація найманого війська завершувалась на рівні полку, який виступав найвищою військово-адміністративною й тактичною одиницею. З аналізу джерел випливає, що Шазепа покладав надії на охотницьке військо не тільки як на традиційну опору, а й як на професіоналів військової справи, здатних оперативніше за козацтво відреагувати на зміну стратегічної обстановки. Протягом 1708 р., незважаючи на постійні вимоги Петра I вислати на допомогу сандомирським конфедератам нові відділи, Мазепа, розташувавшись між Дніпром і Прип'яттю, постійно тримає при собі весь сердюцький корпус. Дислокація сердюцьких військ у вирішальну годину наприкінці жовтня 1708 р. (за даними Олексія Сокирка) виглядала так: основна маса сердюцьких частин (4 полки - Дмитра Чечеля, Якова Покотила, Максима Самойловича та якогось Дениса) була сконцентрована в Батурині, маючи завдання обороняти його арсенал і магазини до підходу Мазепи і Карла XII. Загальна кількість сердюків, очевидно дорівнювала 1,5-2 тисячам, оскільки кілька сотень з полків Самойловича й Покотила Мазепа взяв із собою. Ще один сердюць-кий полк (Гаврила Бурляя) продовжував нести залогову службу в Білій Церкві. Загалом на початку своєї акції Мазепа тримав під контролем більшу частину охотницького війська, а саме 3 компанійських ( кавалерійських) і 4 сердюцькі полки загальною чисельністю близько 3 -3,5 тисячі чоловік, що становило дві третини від усього найманого корпусу. Таким чином більшість вірних гетьману сердюків наприкінці жовтня 1708 р. знаходилася в гетьманській столиці Батурині. В історичній літературі, архівах збереглося мало відомостей про оборонців Батурина. Найвизначнішою особистістю з сердюків-оборонців Батурина, був, безперечно, полковник Дмитро Васильович Че-чель. Він був одним з найвідданіших гетьману серед сердюцької старшини. Не випадково Шазепа посилав його з полком у 1696 р. захищати місто Тавань і південний кордон від очікуваного набігу турків і татар на українські міста. !з 1696 по 1708 р. він був сердюцьким полковником. Співпрацюючи з гетьманом протягом двох десятиріч, Дмитро Чечель зарекомендував себе як надійний, дисциплінований і безвідмовний виконавець. Тому Мазепа і призначив його наказним гетьманом на час своєї відсутності в Батурині. В страшну ніч з 1 -го на 2-е листопада сердюцькі частини під проводом полковника Д.Чечеля обороняли фортецю до останньої миті і були поголовно винищені ( за даними новітнього дослідника цієї теми С.О.Павленка - 2300 чоловік).Вони загинули у нерівній битві або були впіймані і закатовані страшними тортурами. Під час взяття Батуринської фортеці меншиківські стрільці полювали в першу чергу за сердюками. Взятих же у полон в'язали в одну юрбу мотузками для майбутніх катувань. Самого полковника було страчено колесуванням в Глухові через кілька днів після загибелі гетьманської столиці. Сердюцькі частини, які станом на 1708 р. перебували не в Батурині збереглися, але були поступово асимільовані промосковськими військовими формуваннями. 14 липня 1726 р. російська імператриця Катерина I підписала указ в малоросійських справах, в 5-му пункті якого військовим органам Сенату приписувалося «компанейских трех полков наличных людей скасовать в два полка..., а сердюц-кому полку, кои служили во время походов при гетьмане не быть, понеже за ними ныне в Малой Росіїс никакой службы нет». Таким чином, сердюцькі полки на Лівобережжі офіційно проіснували 57 років.
