Після одягу рушник є найдавнішим побутовим предметом у хаті. Він відомий корінному населенню нашої країни ще з дохристиянських часів. Довгі полотнища тканини, оздоблені символічними знаками, наші пращури вішали перед входом до житла, пізніше над вікнами, захищаючи себе від різних злих духів, нав’їв, розсіяних, на їхню думку, повсюдно у природі. Отже, перші рушники мали призначення культово-магічне, а не утилітарно-практичне, якого вони набули пізніше, отримавши і назву від слова «руки», які витирали ними.
І це первісне значення рушника збереглося і понині, хоч сучасними людьми ця функція його уже не усвідомлюється. Як культові предмети рушники є обов’язковими на весіллі (молоді стають на рушник під час вінчання, при реєстрації шлюбу в ЗАГСі; ікони беруть рушником, а не голими руками;

Україна багата на поклади найкращих звичайних і каолінових глин різноманітних барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, - що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має передмінойська трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки.
Із VII століття по Різдві Христовому починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим (ритим) орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).

Полонивши в українських степах дивовижної краси жінку на ім'я Парасковія, турецький паша Узун ладен був узяти її за дружину. Та спершу вирішив навернути полонянку до своєї, магометанської віри. Горда і вільнолюбива Парасковія, однак, ні на вмовляння-улещування, ні на погрози не піддавалася. І тоді Узун-паша, аби зламати волю красуні, наказав закувати її у кайдани і кинути до холодної та сирої темниці. Багато днів і ночей знемагала вона там, але щоразу, коли з'являвся, сподіваючись на успіх, турецький воєвода, казала йому рішуче «ні».

Генеральна битва Північної війни 1700-1721 між російською і шведською арміями, що відбулася 27.VI. 1709. У 2-й пол. вересня 1708 шведські війська на чолі з королем Карлом XII вступили в Україну. Населення по шляху просування шведів організовувало партизанські загони, укріплювало й боронило населені пункти. У квітні 1709 почалася оборона Полтави (її гарнізоном командував О.С.Келін). Усі спроби шведських військ здобути місто закінчилися безрезультатно. Оборона Полтави, народна війна проти шведів дали змогу російській армії, що разом з козацькими полками і партизанськими загонами знесилювала ворога безперервними нападами, підготуватися до генеральної битви.

Після скасування у 1750 р. Канцелярії міністерського правління Мало­російських справ у м. Глухові з неї були вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі ге­нерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви, опини­лися в московському відділенні загального архіву Головного штабу. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви також після судової реформи 1864 р. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р., туди потрапила і велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Херсонської та Чернігівської губерній.

Знов настали тяжкі часи. Гетьман, підписавши Білоцерківську умову, мусів мимохіть неволити поспільство, щоб воно корилося панам. На оборо­ну людей від панства стали сотники Богун, Гладкий, Мозира і Хмелецький. Цей останній був з шляхтичів і, обороняючи поспільство, задумав навіть зажити його любові та самому зробитись Гетьманом, бо невдоволених на Хмельницького в той час було чимало. Польський уряд загадав Хмельниць­кому вгамувати колотнечу та суперечки з панами, і комісія, що була обрана з польських і козацьких старшин, присудила покарати бунтівників на смерть. Мозиру повісили, а Гладкому та Хмелецькому одтяли голови. Тим часом жовніри польські, на основі Білоцерківської умови, стали постоями в зем­лях козацьких полків. Незабаром знову розпочалася козацько-польська війна.

18 червня 2000 р. минає 349 років з дня початку героїчної і драматичної битви селянсько-козацьких військ Богдана Хмельницького проти польської шляхти на Берестецькому полі. Історія кожного народу закарбувала на своїх скрижалях явища, які з пли­ном часу не стираються з його пам'яті, а становлять вихідний пункт для наступних поколінь. Для України й українців такою вікопомною подією є національно-визвольна війна 1648 - 1654 рр. За своїм значенням вона не поступається найвідомішим соціальним рухам Європи — селянській війн німецького народу, французькій чи англійській революціям. Всього було у тій війні.

У Варшаві тим часом готувалися до війни. На сеймі було постановлено не давати козакам вбиватися в силу, не дозволяти, щоб число їх збільшува­лося, як то зробив Хмельницький, і надто — присилувати Український на­род, щоб він корився польським панам, як і раніш. На сеймі тому постанов­лено скликати посполите рушення та ще визначено гроші, щоб найняти німецьке військо. Таким побитом, під рукою Короля стало військо у 300 000, котре й рушило на Україну. У Хмельницького зібралося на той час ледве 200 000 із Татарами, що прислав йому на помогу Турецький султан. Те, шо Хмельницький прохав помочи татарської у Турецького султана, дуже не по­добалося ханові Іслам-Гіреєві, і він хоч і прийшов, з примусу султана, пома­гати козакам, але, як побачимо, люто помстився за те.