|
|
У розділі матеріалів: 149
Показано матеріалів: 136-149 |
Сторінки: « 1 2 ... 8 9 10 |
Відбулася 24—25.12.1985 р. у Чернігові в приміщенні педагогічного інституту. Конференція була організована Чернігівським обласним відділом народної освіти, Чернігівським педагогічним інститутом, Чернігівським історичним музеєм, Чернігівською обласною організацією Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Чернігівською обласною організацією товариства "Знання". В її роботі взяли участь учені і краєзнавці — викладачі вузів та середніх шкіл, співробітники наукових закладів АН УРСР, архівів, музеїв, бібліотек та ряду інших установ Москви, Києва, Харкова, Мінська, Львова, Дніпропетровська, Вінниці, Полтави, Миколаєва, Гомеля, Брянська, Кам'янця-Подільського, Чернігова
|
В умовах національно-державного відродження України значною мірою зростає інтерес суспільства до свого історичного минулого. Особливого значення набуває дослідження історії рідного краю. Один з важливих напрямків історико-краєзнавчих досліджень на сучасному етапі полягає в узагальненні нагромадженого цією галуззю історичної науки досвіду й критичному засвоєнні доробку вчених минулого. Цінний досвід краєзнавчої роботи, що слугував базою фундаментальних історичних досліджень, було нагромаджено у 20-х — на початку 30-х рр. місцевими науковими товариствами. Головну роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень в регіоні відіграло Чернігівське наукове товариство, створене у 1920 р. ініціативною групою у складі В. Зубка, І. Карповича, В. Коновала, І. Кошового, Б. Луговського, С. Устименка та Г. Холодного.
|
Скасування кріпосного права, буржуазні реформи 60—70-х рр. XIX ст. прискорили темпи соціально-економічного розвитку Чернігівщини, пожвавили суспільно-політичне і культурне життя. У широких колах місцевої громадськості зріс інтерес до географії, економіки, історії краю. За цих умов помітно активізувалися історико-краєзнавчі студії, початок яким було покладено на межі XVIII—XIX ст. Коло краєзнавців розширилось, провідна роль перейшла до представників буржуазно-ліберальної та дрібнобуржуазної інтелігенції, тривав пошук організаційних форм, які б дозволили об'єднати розрізнені зусилля аматорів старовини. На початку 1860-х рр. виникла думка про заснування у Чернігові історичного товариства. У підготовчій роботі брали участь історики О. Маркович, О. Лазаревський, етнограф С. Ніс та ін.
|
На початку 60-х років XIX ст. в Росії не встигла завершитися одна реформа, як розпочалася інша. Це — земська реформа 1864 року з метою створення місцевого (земського) управління. Земські установи мусили підтримувати у належному стані місцеві шляхи, організовувати медичне обслуговування населення, будувати і утримувати школи, проводити статистичні дослідження тощо. З 1861 до 1870 р. посаду чернігівського губернатора обіймав князь Сергій Павлович Голіцин, під керівництвом якого і відбувалась діяльність Чернігівської губернської земської управи. Людина ліберальних поглядів, він підтримував починання земців, що стосувалися різних сфер життя населення, в тому числі і гуманітарної.
|
Багаті традиції має історичне краєзнавство на Чернігівщині, однак організаційне оформлення історико-краєзнавчого руху відбулося тільки на зламі XIX—XX ст. Його провідними осередками стали Чернігівська губернська архівна комісія (1896—1919 рр.) і Ніжинське історико-філологічне товариство (1894—1919 рр.)- У цей час у регіоні було відкрито низку музеїв, активізувалася робота по вивченню та охороні історико-культурної спадщини. Розвиткові історичних досліджень сприяло проведення у Чернігові XIV Археологічного з'їзду (1908 р.). Розгортали свою діяльність Церковно-археологічна комісія при єпархіальному древлесховищі та Чернігівський підвідділ Київського відділу Російського військово-історичного товариства.
|
Історія краю або краєзнавство — один із найцікавіших напрямків сучасної науки. Обумовлено це тим, що ніколи не вичерпається допитливість людини, котра прагне дізнатися, що відбувалося на землі, де вона народилася і живе, що було до неї, як ці люди жили, що переживали, з якими труднощами стикалися, як їх переборювали; про їх одяг, свята і будні — всю різнобарвну палітру життя.
Відповідати на всі ці питання і покликана наука краєзнавство. Якщо стисло сформулювати, краєзнавство — це наука про минуле рідного краю. Ви ніколи не замислювалися над тим, навіщо нам потрібна пам'ять? Чи тільки для того, щоб пам'ятати своє ім'я, дату народження, назву вулиці? Мабуть, не тільки для цього. Нам потрібно пам'ятати багатовікову мудрість народу, його історичний досвід, традиції.
|
Краєзнавство як наука інтенсивно формувалося у XIX ст. В Україні воно має свої традиції. Значний вклад у його становлення і розвиток внесли діячі науки та культури минулого — Й. Левицький, М. Максимович, М. Драгоманов, В. Пассек, О. Лазаревський, П. Єфіменко, Д. Яворницький та багато ін. Вивчення рідного краю, його історії, культури, природи стали важливою частиною життя та творчості геніїв України — Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. Участь Т. Шевченка в Київській археографічній комісії, його малюнки пам'яток культури України, а також замальовки та опис побуту і звичаїв казахів є визначним внеском у краєзнавство. Значними центрами краєзнавчої роботи стали Харківський, Київський та Новоросійський університети, Товариство ім. Нестора-літописця, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Одеське товариство історії і старожитностей, Комісія з опису губерній Київського навчального округу, Чернігівська губернська архівна комісія та інші організації.
|
Площа Чернігівської губернії на початку XX ст. становила 46 тис. кв. верст. Вона простягалася від нинішньої Брянської області Російської Федерації на півночі, включаючи деякі сучасні її території, до Борзнянщини, за винятком Прилуччини, яка тоді належала до Полтавщини, на півдні, та від Дарниці і Троєщини на заході до Хутора Михайлівського на сході. У складі Чернігівської губернії налічувалося п'ятнадцять повітів з населенням (станом на 1903 р.) 2 619 390 чоловік. За своїми розмірами та числом мешканців губернія дорівнювала такій європейській країні, як Данія. Абсолютну більшість населення (89,9%) за результатами перепису 1897 р. становили сільські жителі.
|
Виповнилася 170 річниця від дня народження Олександра Матвійовича Лазаревського (1834—1902 рр.) — одного з найвидатніших діячів дожовтневої історіографії України, автора близько 450 друкованих праць (дослідницьких статей, документальних публікацій, наукових монографій, фундаментальних узагальнюючих праць, мемуарних розповідей). Його життя, діяльність і творчість якнайтісніше пов'язані з Чернігівщиною. Там він жив з 1861 до 1868 року (Чернігів), з 1874 до 1879 року (Ніжин), а пізніше, до кінця днів своїх, коли вже мешкав у Києві, неодноразово відвідував рідні місця. Опубліковані 1868 р. у Чернігові праці О. Лазаревського "Очерк старейших дворянских родов в Черниговской губернии" і "Села Конотопского уезда (опыт истории южнорусских школ)", а пізніше "Очерки малороссийских фамилий", "Люди Старой Малороссии"
|
Максим Рильський у своїх знаменитих "Вечірніх розмовах " писав: "Мені, мабуть, ніколи не надокучить нагадувати, що хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього". Наш час, хоч і насичений подіями, дає змогу пригадати забуті імена тих, хто зробив немало для поширення духовності серед населення України, брав участь у доброчинності. Одним із них був князь Микола Миколайович Неплюєв. Промисловці, меценати, благодійники це - династія Неплюєвих, діяльність яких у радянський час замовчувалась.
У звичайний серпневий день 1881 р. в с. Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Сумська область - В.Г.) відбулася зовні скромна, але виразна подія. В невеликому будинку місцевого поміщика, розташованому біля церкви Преображення, зібралися десятеро селянських дітей-сиріт віком від 10 до 14 років. До них вийшов молодий чоловік високого зросту, лагідно привітався й почав читати оповідання "Наша Вітчизна" з підручника К. Ушинського "Дитячий світ і хрестоматія".
|
У XIX ст. через поширення атеїзму та нігілізму суспільство переживало світоглядну кризу, що призвела до певної втрати панівних позицій християнської моралі. З метою акти¬візації місіонерської діяльності серед сектантів та неправославного населення Російської імперії Православна церква ініціювала створення мережі церковних братств. Особливо помітною була їхня діяльність на українських землях, адже така форма організації церковного життя мала тут глибоке історичне коріння і знаходила підтримку та розуміння. Після прийняття у 1864 р. "Основных правил для учреждения православных братств" вони розгорнули досить активну благодійну просвітницьку, видавничу та історико-краєзнавчу діяльність.
|
Ім'я Василя Федоровича Симиренка - одного з представників видатного роду -посідає особливе місце в історії України. Талановитий технолог і промисловець він доклав чимало зусиль для розвитку цукрової промисловості, впровадження у цій галузі передових технологій. Водночас велику увагу приділив підтримці української культури. Тому цілком зрозуміло, що постать В.Ф. Симирен-і привертає увагу громадськості і дослідників. Зокрема, її спогади про нього залишили племінниці Марія Макарівна Сауляк-Савицька і Оксана Макарівна Дузь-Крятченко. Серед сучасників чільне місце у висвітленні його життєвого шляху належить В. Леонтовичу, С. Чикаленку, Д. Антоновичу, О. Лотоцькому, П. Чубинському, М. Вознику. Цікавими є листи до Михайла Коцюбинського із згадками про Симиренка і листи самого Василя Симиренка, некролог мецената та "Вісник" Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
|
Сучасний дослідник історії доброчинності в Україні О.М. Донік зазначає: "Благодійність - це діяльність, завдяки якій громадські та приватні ресурси добровільно: прямовуються їхніми власниками для допомоги окремим соціально незахищеним групам людей, вирішення суспільних проблем, а також поліпшення умов громадського життя". Така підтримка зазвичай надається не тільки біднякам, які живуть у злиднях, а й учням, студентам, громадським активістам та некомерційним і неполітичним організаціям, котрі відчувають нестачу коштів для вирішення індивідуальних, професійних, культурних та суспільних завдань.
Доброчинність у XIX - на початку XX ст. перетворилась на один з видів громадської діяльності. Церква за допомогою приватних осіб та громадських організацій фінансувала і контролювала ті соціальні програми, на які не вистачало коштів у держави. У свою чергу, держава через Святійший Синод могла контролювати фінансові потоки церкви.
|
Уподобання В.В. Тарновського як збирача українських старожитностей були різнобічні, але найперше його приваблювали пам'ятки козацької доби. За 40 років збирання невтомний подвижник збагатив свою колекцію пам'ятками сакрального і світського мистецтва, побутовими речами, зброєю та військовим спорядженням, клейнодами, стародруками, автографами відомих історичних осіб, родинними архівами козацької старшини тощо.
Географічно діяльність В.В. Тарновського обмежилась, переважно, Лівобережною Україною та Запоріжжям, отже, більшість придбаних пам'яток походить саме з колишньої Гетьманщини та Запорозької Січі.
У цій розвідці зупинимося на творах церковної металопластики XVII-XVIII ст., що увійшли до "Каталога украинских древностей. Коллекция В.В. Тарновского".
| |
