 Ім’я Т. Г. Шевченка ми промовляємо з якимось благоговінням. І це зрозуміло. Він наш учитель, наш поводир, наш ідейний прапор. З його іменем ми живемо, будуємо, хоч і з великими потугами, свою «хату», бо, як наголошував Тарас Григорович, «у своїй хаті своя воля, своя правда і своя сила».
У відомому «Заповіті» Т. Г. Шевченко, звертаючись до прийдешніх поколінь, просив не забути його, пом’янути незлим тихим словом. Не забули, Тарасе. Пам’ятаємо. Шануємо. Ти в наших серцях, в наших думах і ділах. З пам’яті чернігівців ніколи не зітруться далекі вже Кобзареві мандри нашим, знедоленим тоді, краєм, яким він, образно кажучи, пройшов вздовж і впоперек. Зупиняючись у містах і селах, спілкувався з простими людьми, вчив добру, кликав до боротьби за щасливе майбутнє. Вчився і сам. Ті зустрічі залишали в людських серцях незгладимий слід, бажання бути разом з мудрим наставником і в свята, і в будні. Тому у багатьох хатах на покутях поряд з іконами ставились образи Т. Г. Шевченка. Ті, хто це робив, мабуть, розумів, що він не Бог, не Всевишній, але молилися і на нього, шукали в нього розради, життєвої правди, віри у заповідану ним велику сім’ю – вольну, нову, в якій би кожен відчував себе господарем своєї долі. Після тривожних подій 1917 року трударі багатьох сіл збиралися на сходи і звертались до
влади з проханням «забрати» у них стару, нерідко облудну назву їхнього села і надати нову –
Шевченкову.
У перші ж роки здобутої волі таке слово з’явилося і в Бахмацькому районі. Там, у глухих
лісових хащах, здавна жеврів хутір Іванівський. Тяжко жилось у ньому кріпакам. Хотілося жити по-новому, для себе. І коли одного сонячного дня дзвін покликав селян докупи, вони побачили на галявині, де зібрались, накритий білою скатертиною стіл з портретом Т. Г. Шевченка. Дивлячись на нього, хуторяни говорили: це ж він, їхній Тарас, захищав знедолених від сваволі поміщиків, це він кликав їх «вставати, кайдани порвати». І люди, за покликом серця, одностайно вирішили: хай наш хутір віднині матиме назву село Шевченка.
Села з такою назвою у різний час з’явились і в Борзнянському, Ічнянському, Прилуцькому, Ріпкинському районах. Задовольнялись прохання людей і щодо перейменування вулиць. У Чернігові, наприклад, ім’я Шевченка одержала одна з найкращих і найдовших вулиць міста. В Ніжині ще у 1921 році колишній Київській теж дали назву Шевченка. У 1926 році, за народною ініціативою, вулиця з таким же ім’ям з’явилась у Прилуках. На честь поета названо вулиці в Козельці, Борзні, Корюківці, Мені, Новгороді-Сіверському, в інших містах і
селах Придесення. Нове життя, розправляючи крила, ставило і нові вимоги. Люди об’єд нувались у колективні господарства – колгоспи, радгоспи, артілі, кооперативи… Багатьом з них, на прохання їхніх членів, надавалась назва ім. Шевченка. Перша в області артіль з такою назвою, відзначимо, виникла у 1929 році у Седнєві Чернігівського району. Старше покоління добре пам’ятає той масовий народний рух.
Невгасні почуття синівської вдячності Кобзареві проявлялися у сіверян у повсюдному встановленні йому пам’ятників, погрудь, стел, обелісків. По праву можемо пишатись тим, що один з перших пам’ятників Кобзареві на Україні було відкрито саме на нашій благодатній землі – у Седнєві. Відкриття пам’ятників Кобзареві і сьогодні перетворюються на справжні свята народної
вдячності людині, думи і діла якої слугували і слугують творенню нової України. Таким багатолюдним для чернігівців і їхніх гостей кілька років тому було урочисте «поселення» Великого
Кобзаря на старовинному Валу. Тут, на лавочці, споглядаючи з високості на чарівні деснянські заплави, сидить у задумі молодий Тарас, радіє нашим, хоча ще й невеличким здобуткам. Люди приходять до нього за порадою: як жити?
З прапором Т. Г. Шевченка чернігівці брались не лише за труд. До «хліба» їм вже хотілось
і «пісні». Тарасове вчення допомагало їм прилучитись до світу прекрасного, духовно збагачувало. Повсюдно відкривались Будинки культури, клуби, бібліотеки, хати-читальні, кінотеатри. У Ніжині, ще коли, по суті, не вщухла боротьба за молоду республіку Рад, почав діяти Шевченківський парк культури і відпочинку. Для простого люду відчинив двері
обласний український музично-драматичний (нині академічний) театр імені Т. Г. Шевченка.
З гордістю діти трударів пішли здобувати вищу освіту до Чернігівського інституту, який теж
взяв собі ім’я Великого Кобзаря.
Недавно на радість викладачів і студентства, інститут одержав статус державного національного університету. Молоді педагоги, набувши в ньому глибоких знань, пройнявшись ідеями свого мудрого вчителя, несуть їх в маси, допомагають юнакам і дівчатам стати в ряди активних, освічених борців за щасливе майбутнє.
Сіверський край багатий визначними пам’ятками, пов’язаними з іменем Кобзаря. Неподалік Чернігова (у тому ж Седнєві) – на території парку колишньої садиби Лизогубів манить
до себе старезна Шевченкова липа. Під нею у 1846-му і 1847-му роках поет, навідуючись до
друзів, любив відпочивати. Під нею створив низку літературних і живописних творів, зокрема, поему «Відьма», збірку поезій «Три літа», малюнки «У Седнєві», «Коло Седнєва», портрети братів Лизогубів. Липа ця ніби відносить у далекі Шевченкові часи, «запрошує» на побачення з дорогою нам людиною.
Тут, серед мальовничих краєвидів селища, що розкинулось на крутих схилах повноводого Снову, нині функціонує Будинок творчості та відпочинку художнього фонду України. Гості його, збираючись під Шевченковою липою, сповнюються відчуттям залишених нам у спадок Тарасових помислів, його ідеями творення нового, людяного.
На Чернігівщині регулярно відбуваються різні Шевченківські свята: фестивалі, конкурси,
художні виставки, концерти. Велику виховну роботу проводить Чернігівське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка. Останнім часом у місті над Десною приживається красива душевна традиція покладання квітів до пам’ятника Великому Кобзареві молодятами, які стали на рушничок щасливого подружнього життя.
Ні, не забули тебе, Тарасе!
Пам’я таємо! Шануємо! Вчимося! З твоїм ім’ям у серці прагнемо бути гідними твого великого Заповіту! Андрій Фомічов
Деснянка вільна
|
