Михайлівська церква почала функціонувати з XVII ст. В 1696 році полковник Мокієвський влаштував додатковий вівтар на хорах храму, а на стіні було намальовано битву козаків з татарами з полковником на передньому плані. В 1753-му вона знову горіла, але від блискавки, внаслідок цього знищено дерев’яний верх.
Ще одна неприємність очікувала Михайлівську церкву: повільно, але впевнено відбувався зсув пагорба до річки, що впливало на руйнування храму. На реконструкцію церкви, київський монастир, якому вона належала, кошти не виділяв.
На початку XIX ст. храм розібрали, залишивши тільки абсиду. М. А. Константинович досліджував руїни церкви та її історію, видав про храм книжку. За заповітом його поховано біля церкви.
В 1907-му, за проектом архітектора-реставратора Покришкіна, споруду та деякі прибудови було законсервовано, аби зберегти цінну пам’ятку. Консервацію проводили і наприкінці 70-х років XX століття – тріщини і вибоїни замурували, арку вівтаря закрили скляно-металевою рамою, а дах покрили бляхою.
Фрески ретельно вивчали у 1906-му, 1924 роках. Нині неушкодженими лишилися тільки фрагменти, до яких не змогли дістати пензлі сучасних «митців». Нижню ж частину божниці сплюндровано вульгарними написами.
Первозданно на фресках було зображено – вгорі Оранту, пообіч ї ї архангелів Гавриїла та Михаїла. Нижче Оранти фреска «Євхаристії». Праворуч і ліворуч – сцени перетворення
хліба та вина відповідно в тіло та кров Христову. Під «Євхаристею» шість святих з Євангеліями в руках.
Раніше в Острі було три православних церкви. Нині залишилася одна. Цікава статистика з релігійної належності жителів Остра в минулому сторіччі: православних – 2580, католиків – 25, протестантів – 14, євреїв – 1013, мусульман – 18, інших віросповідань – 40.
Єдина діюча церква – Воскресенська. Зведено ї ї в 1845 році за кошти купців Павла та Іллі Цилюрикова. Споруджено в стилі класицизму, має півсферичний купол на високому барабані, чотириколонні портики. До храму прибудовано триярусну дзвіниця з годинником, що справляє дивне враження. Здається, ніби до звичайного поміщицького маєтку прибудували дзвіницю та купол...
Одразу за церквою – парк, будинок культури та дві могили з надгробками, одна мецената Цилюрикова, інша – засновника сучасної чуваської поезії Мішші Сеспеля (Михайла Кузьмича Кузьміна). На надгробку викарбувані вірші чуваською, українською та російською мовами:

Назавжди омитий полум’ям свободи
День встає над світом майва прапорів
І на повні груди дихають народи...
Ти тепер розкута, мова чувашів!

Роль основоположника сучасної чуваської поезії Сеспелю приписують завдяки його статті від 17 листопада 1920 року в газеті «Рада». Мішші вніс у чуваську літературну мову силабо-тоніку (властива народній чуваській мові від природи) і тим самим вказав шляхи подальшого розвитку і вдосконалення національної мовленнєвої культури. Незважаючи на молодість, Сеспель обіймав досить відповідальні державні посади: в 1919–1920-х роках – слідчий Тетюшинської слідчо-виправної комісії Ревтрибуналу, завідуючий відділу юстиції Чуваської автономної області. І все це у 20 років! Під час голоду на Поволжі (1922 р.) відправляється в
Україну, в Чернігівську область, де допомагає розміщувати біженців в українських сім’ях. Одночасно працює в Остерському повітовому земельному відділі, вчителює у місцевій школі (нині це гімназія, що носить його ім’я). Життя поета обривається трагічно – узрівши всю безперспективність комуністичної ідеології, відчуваючи себе причетним до звірств радянського режиму, Мішші Сеспель покінчив життя самогубством.

За деякими версіями, причиною стало нерозділене кохання. Але це лише версії... До речі, біля Остерського краєзнавчого музею, де ціла кімната відведена експонатам, присвячених Мішші Сеспелю, я зустрів представників київського земляцтва чувашів (є, виявляється, і таке) та навіть його родичку, які приїхали в Остер вшанувати пам’ять свого земляка.

Сам музей розташований в колишньому маєтку генерал-лейтенан та В. К. Солонини. Маєток та парк Солонинівщина був не «націоналізований» більшовиками, а переданий нащадком козацьких старшин генералом Солониною «місту Остру в довічне володіння» ще до революції. Єдиною умовою було те, що «парк буде збережений, а будинок стане культурним центром».
Не наполягатиму на своїй правоті, але з новобудов в Острі я побачив лише одну. Це два поверхи зведеної нової церкви – Свято-Успенського храму Української Православної Церкви. Його будують за пожертви вірян. Плакат з номером рахунку та першим православним сайтом міста Остра красується біля входу.
Центр Остра можна назвати типовим для невеликих містечок Чернігівщини. Парк, училище, міськрада, Ленін на п’єдесталі. Досить пристойний пам’ятник землякам та воїнам, які загинули при звільненні міста. Про запеклість боїв свідчить і те, що тут покоїться 8 Героїв Радянського Союзу. Поруч стоїть невеликий мармуровий хрест, вочевидь, встановлений недавно. Але на місці таблички – лише ознаки ї ї перебування, явно робота «мисливців» на кольоровий метал.
Поблизу центрального ринку височить непрацююча стара водонапірна башта. Вона домінує майже над усіма остерськими будівлями і чудово слугує для розміщення реклами.
Взагалі, люди тут дотепні і мають особливе почуття гумору (пам’ятаєте придорожню доярку?). Так от, ще до революції місцевий тесля прикрасив вікно чудовим різьбленням, головною частиною якого був самодержавний герб. Але на ньому замість двох хижих орлиних голів красуються... качки! Доярка, качки, кафе «Аляска» та путівник що вказує дорогу до «Харчевні «Три пічкурі», де вас обіцяють неодмінно «напоїти» , все це – свідчення, що з гумором у місцевих жителів все гаразд.

Ще два непов’язаних між собою факти з життя міста. Прогулюючись Остром, я через певні проміжки часу почув знайомий гуркіт, так схожий на грім, і здивовано глянув угору. лише згодом я зрозумів, що це постріли гармат на полігоні військової частини. Хто проходив строкову службу в Остерській «учебці», надовго її запам’ятають. Місцеві до пострілів звикли і не звертають на них уваги. Тому якщо вам доведеться зустріти в Острі людину, яка здивовано озирається під час грохот «грому», так і знайте – немісцева.