 Археологічні дослідження, проведені в післявоенні роки, довели, що в давні часи на цій території Чернігова, відгородженій від решти міста глибокими ровами з водою, високими валами та міцними дерев'яними стінами з баштами, існувало багато споруд як цивільного, так і релігійного призначення.
До переліку раніше відомих: храмів на дитинці (Спасо-Преображенського, Борисоглібського, Благовіщенського та Михайлівського додалися руїни ще двох невідомих раніше храмів. Один з них розкопали біля колишньої почтової станціі (нині «Укрінбанк»), другий - на цитаделі (Верхньому замку). Тобто поверхня дитинця досліджена археологами досить ретельно, чого не можна сказати про підземні споруди. А їх чимало, і вони ховають багато таємниць.
Правда, дещо про підземелля Валу відомо з різних джерел, письмових та усних. У 1667 році воевода Іван Загряжський наказав викопати підземний хід від фортеці до Стрижня. В «Чернігівських губернських відомостях» у передреволюційні часи неодноразово повідомлялось про провали на Соборній площі напроти Спасо-Преображенського собору. Один з них був досліджений краезнавцем О.В. Верзіловим. Він зробив опис підземної споруди I датував її XVII—XVIII століттям.
У 1932 році, під час одного з революційних свят, глядачі, котрі знаходились на Валу I спостерігали за кінними скачками з рубкою лози на площі ім. Диктатури пролетаріату (колишня Соборна площа), були свідками того, як на повному скаку провалився під землю кінь. Вершник спромігся сплигнути з нього. Провал знаходився в 70-ти метрах на захід від Спасо-Преображенського собору. Виявилось, що обвалилось склепіння підземного ходу, обкладеного цеглою. Він йшов від собору в напрямку Єлецького монастиря. Проведений огляд показав аварійний стан споруди, і провал засипали землею без вивчення.
У 1969 році, під час спорудження теплотраси до Колегіуму, випадково знайшли підземний хід, котрий брав початок від алтаря Борисоглібського собору. Обкладений цеглою, він мав довжину 12 метрів і закінчувався погребальною камерою. I хід, і камера були настільки завалені сміттям, що там можна було пересуватись тільки плазом.
Працівники заповідника не спромоглися вийняти оте заповнення та дослідити камеру, тому невідомо, чи була труна під товстим шаром сміття, чи ні, і хто в ній був похований. Зрозуміло одне, що спорудити таке приміщення під замлею могли тільки для дуже знатної людини. Цегла камери і ходу датуеться XVII—XVIII століттям.
У 1985 році мені випала нагода познайомитися з людиною, котра приїхала до нашого міста з Ніжина. I отой незнайомець розповів мені, що будучи підлітком, він у 1945 році навчався в залізничному ФЗО в Чернігові. Одного разу, гуляючи на Валу зі своїм другом, теж фезеушником, вони побачили провал у рову, котрий відокремлює цитадель від решти території Валу.
Хлопці мали з собою сірники і, підібравши газету з найближчої урни для сміття, підпалили її та спустились у підземний хід, що привів їх до підземної церкви, прикрашеної малюнками релігійного змісту. Огляд був миттєвий, бо вогонь догорав, і вони швидко вибрались на поверхню.
Під час другого візиту до підземелля разом із групою своїх однокласників з ФЗО хлопці вже мали з собою свічки и електричний ліхтарик. Тому огляд був більш ретельним. Всі вони були вражені красою підземного храму. Покинувши підземелля, хлопці засипали вхід до нього.
На мое прохання ніжинець показав мені місце, де на його думку знаходився вхід до підземної церкви. При обстеженні цитаделі за допомогою біолокації виявилось, що на північ від пам'ятника Т.Г. Шевченку знаходиться під землею досить велика аномалія з виходом до рову.
У розкопках, на які я отримав дозвіл інститугу археології НАН України, приймали участь члени спелеоархеологічної секції і студенти історичного факультету педінституту ім. Т.Г. Шевченка. Вони проходили археологічну практику. Ретельно попрацювавши лопатами, ми перерізали глибокою траншеєю рів, заповнений майже до верху кінським гноем. Виявилось, що ширина рову була 18 метрів, а глибина 6.
Але я зробив помилку, коли задумав вбити одразу двох зайців, як кажуть, тобто спланував дослідити рів тіею траншеєю і увійти до підземелля. Краще б я копав вздовж рову, тоді точно було б знайдено початок підземного ходу. Як підказали мені пізніше екстрасенси, я помилився приблизно на метр-півтора, заклавши траншею трохи збоку від входу до печери.
Сподіваюсь, що коли-небудь чернігівські історики виправлять мою помилку, і чернігівці познайомляться з чудовим живописом підземного храму: чи то з фресками, чи то з масляним живописом.
Великі таємниці ховає під собою Спасо-Преображенський собор. У кінці книги «Картини церковной жизни Черниговской епархии из 9-ти вековой истории», надрукованої на честь прибуття до Чернігова Миколи II у 1911 році, сказано, що в 1786 році, під час реставрації, з хор до низу впала важка балка, що пробила підлогу. Коли люди заглянули в той пролом, то побачили великий склеп, в якому знаходилось кілька кам'яних саркофагів. На кришці одного з них лежав меч, на іншій - жіноча прикраса для голови. Рештки людей були накриті парчою. Ясно, що то була усипальня чернігівських князів, але хто був там похований — невідомо, бо написів у склепі не знайшли. Підземне пприміщення засипали будівельним сміттям, якого було вдосталь в інтер'єрі храму під час реставрації. Підлогу полагодили.
У 1992 році почалося просідання підлоги в тому місці де вона була пробита. Створилася загроза для руйнування двох колон біля вівтаря, на яких колись тримались хори.
Обстеживши стан підлоги, котра потріскалась і почала просідати, В.Я. Руденок, завідуючий відділом історії печер архітектурно-історичного заповідника, повідомив про цю загрозу керівництво заповідника і митрополита Антонія. Інститут археології НАН України видав йому «Відкритий лист» на дослідження в соборі. Правда, владика сприйняв цю звістку без радості - йому не подобалось, що археологи будуть працювати в діючому храмі, де правиться служба і буває кожного дня чимало віруючих.
Підлогу зірвали, і дослідники почали заглиблюватись у сміття, викидаючи його наверх, на підлогу. Місце роботи було обгороджено мотузками з червоними прапорцями. Глибина фундаменту собору п'ять метрів, але коли було досягнуто глибини 2,5 м, трапилась подія, котра призвела до припинення робіт.
Одна бабуся з числа віруючих зацікавилась тим, що там роблять
у глибокій ямі якісь люди.
Вона пролізла під мотузками і, підсковзнувшись, упала в розкоп. Бабуся не стільки забилась, скільки перелякалась. Їй стало погано. Була викликана автомашина швидкої медичної допомоги для її огляду. Цей прикрий випадок дав привід Антонію вимагати припинення розкопок. Тим самим В.Я. Руденок втратив шанс зробити наукове відкриття.
Є відомості й про інші таемниці Валу. Взяти хоча б спогади колишнього художника обласного історичного музею, нині покійного П. Петраша. Одного разу, років тридцять тому, він розповів мені цікаву історію. Вона трапилась місяця через півтора після початку Великої Вітчизняної Війни. Йдучи Валом на роботу в історичний музей, П. Петраш почув сигнали повітряної тривоги і побачив юрбу військових, котрі вибігли з будинку облуправління НКВС (нині історичний факультет ЧДТУ Ім. Т.Г. Шевченка) і почали спускатись у бомбосховище поблизу сучасного памятника визволителям Чернігова від німецько-фашистських загарбників.
Г.І. Петраш приєднався до них і опинився в підземному приміщенні, обкладеному цеглою. Він і його супутники попали в нього через отвір, пробитий в склепінні. Гадаю, що в НКВС був план Валу з точним позначенням підземних комунікацій колишньої фортеці, бо вони точно знали, де знайти оте примицення. розташоване на глибині близько трьох метрів під землею.
Роздивившись, Г.І. Петраш побачив отвори п'яти підземних ходів, котрі йшли в різні сторони: до Колегіуму, до Борисоглібського і Спаського соборів, до цитаделі й Єлецького монастиря. Біля стіни приміщення був отвор колодязя. Коли Г.І. Петраш кинув у нього камінь, то сплекс води почув тільки приблизно через 10 секунд. Це означало, що глибина тієї криниці була приблизно на рівні води в Десні.
Після відбою повітряної тривоги всі, хто переховувався в підземеллі, вибрались на поверхню й розійшлись.
Звісно, що тоді, під час війни, обстеження підземного приміщення і ходів, котрі брали в ньому початок, не було проведено. Не до того було чернігівцям.
Після війни на тому місці, про яке мені розповідав Г.І. Петраш, утворилась глибока воронка. ЇЇ засипали битою цеглою з розібраного будинку колишньоі міськради на Валу, котрий фашисти спалили, відступаючи з Чернігова у вересні 1943 року (на тому місці зараз височить Партизанський камінь). Усадка грунту в тій воронці чітко позначила її краї, котрі добре проглядались і після того, як її засипали.
У 1985 році спелеоархеологи зробили спробу пробитись у той центр підземних комунікацій Чернігівської фортеці і дослідити його, але не змогли довести оту справу до кінця — не було техніки, не було грошей.
Останній провал на Валу трапився у 2002 році на півдорозі від Колегіуму до фонтану, зліва від доріжки, і дослідив його В.Я. Руденок. Під землю вели кам'яні сходи і, спустившись по них, археологи опинились у великому кам'яному льосі, з якого починався підземний хід убік Спасо-Преображенського собору, але зруйнований обвалом. Відсутність коштів не дала змоги продовжити роботу.
Сподіваюсь, що в майбутньому, коли мине фінансова скрута, на Валу будуть проведені широкомасштабні дослідження підземних споруд Чернігівської фортеці. Можливо, що деякі з них, після ретельного обстеження, будуть пристосовані до екскурсійного обслуговування гостей міста Чернігова.
Герард КУЗНЄЦОВ, краєзнавець.
|
